Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 160

Сталінське панування обходилося без статутів, партійних з’їздів і пленумів ЦК. З 1939 по 1952 рік не було скликано жодного з’їзду партії, у цей період відбулося не більше двох засідань ЦК. XIX з’їзд партії, котрий відбувся восени 1952 року, був нічим іншим як ювілейним заходом, на якому делегати висловлювали зістареному диктаторові своє лизоблюдство. Навіть Політбюро під час та після війни навряд чи збиралося регулярно. Уже напередодні війни Сталін позбавив влади найважливіші керівні органи, коли він увів своїх найближчих довірених осіб до так званої «комісії», що ухвалювала всі важливі рішення. Наприкінці тридцятих Сталін вже не мусив питати порад, він більше не писав жодних листів. Тепер він тримав двір. І той, хто хотів дістатися Сталіна, мав завоювати собі місце за столом у диктатора. Тому що тепер політичні рішення приймали під час нічних трапез у Кремлі або на дачі Сталіна. Той, кого більше не запрошували на ці вечері, що починалися вночі і тривали до самого ранку, втрачав свій вплив. Для деяких членів панівної верхівки втрата прихильності з боку вождя часто мала смертельні наслідки. Хрущов у своїх споминах описує гнітючу атмосферу при дворі диктатора: «Останні роки були важкими часами. Уряд практично перестав функціонувати. Сталін обрав невелику групу людей, котрі постійно мусили бути навколо нього. І тоді була ще одна група людей, щоб покарати яких, він наказував їм певний час не приходити до нього. Кожен з нас, — писав Хрущов, — сьогодні міг бути в одній групі, а завтра опинитися в іншій». Увечері всі члени вузької керівної верхівки зустрічалися у Кремлі для перегляду американських і британських фільмів. Проти опівночі вони виїжджали на дачу Сталіна, щоб їсти і пити до самого ранку. Тут також приймали всі найважливіші рішення. Хрущов згадує, як він та решта членів керівної верхівки завжди боялися їхати до Сталіна «У ті дні кожен із нас знав, що це могло трапитися з кожним із нас. Все залежало від того, як подивиться на тебе Сталін або що йому примариться в такий момент. Інколи він говорив: „Що це ви на мене не дивитеся? Щось у вас очі бігають?” Або ще щось подібне. Цілком безпосередньо він міг зловісно як слідчий накинутися на кого–небудь». Також тепер Сталін самостійно вирішував, кого ввести в Політбюро, а кого звідтіля вилучити. На XIX з’їзді партії восени 1952 року Сталін сам сформував собі «своє» Політбюро, яке тепер мало називатися «Президією».

Сталін старів, кожен міг побачити, як диктатор фізично і духовно слабне. В жовтні 1945 року він зазнав інсульту, який був таким сильним, що якийсь час Сталін зник з політичного життя. Роком пізніше, в грудні 1946 року Сталін переніс високу температуру і мусив довгий час відновлюватися в ліжку. Лікарі діагностували високий кров’яний тиск, артеріальний склероз, збільшену печінку, серцеву недостатність і хронічний гепатит. Сталін був хворою людиною. Проте він ніколи не думав про передачу влади. «Кронпринци», котрих він представляв громадськості як можливих наступників, були не більш ніж маріонетками у смертельно небезпечній грі інтриг. Після війни наступником Сталіна вважали колишнього керівника ленінградської парторганізації, секретаря ЦК з культури Андрія Жданова. Жданов був безсоромним лиходієм, який свою відданість доводив полюванням на відьом, організацію якого доручив йому Сталін для боротьби з «безрідними космополітами» в культурі. Саме Жданов привів до того, що його суперники, секретар ЦК Маленков та керівник НКВС Берія, на короткий час втратили прихильність Сталіна і свої посади. Але 1948 року зірка Жданова почала гаснути, навесні Сталін вивів його зі складу керівної верхівки, у серпні 1948 року Жданов помер за досі нез’ясованих обставин. Малєнков і Берія повернулися до влади після того, як їхній суперник втратив прихильність вождя, і негайно розпочали цькування людей з оточення Жданова в Ленінграді. До них не в останню чергу належали секретар ЦК Олексій Кузнецов та голова Держплану Микола Вознесенський. Обидва були молодими, честолюбними і спраглими влади, то ж Сталін обрав їх своїми «наступниками». Та після смерті Жданова вони опинилися в опалі, оскільки у своєму прагненні до влади і впливу не знали міри, і цим розбудили недовіру в Сталіна. Кузнецов і Вознесенський були не тільки честолюбними та самовпевненими, на публіці їх сприймали як представників росіян у Комуністичній партії Радянського Союзу. Кузнецов порушив питання про створення Комуністичної партії Російської Федерації. Але такого націоналізму на своєму дворі Сталін не терпів. Вознесенський е «великодержавним шовіністом, для нього не лише грузини та вірмени, але навіть і українці — не люди», — обурювався Сталін у присутності Мікояна. Наприкінці 1948 року він доручив Маленкову інсценувати страхітливу змову. Малєнков діяв так, як йому доручив Сталін. З 1949 по 1952 рік він учинив чистку ленінградської парторганізації, жертвами якої стали тисячі партійних і державних функціонерів; майже усіх людей з оточення Жданова було заарештовано, більшість з них було розстріляно, і не лише в Ленінграді, а скрізь, де перебували колишні співробітники Жданова. В лютому 1949 року Малєнков сам з’явився у Ленінграді, щоб виконати каральний суд диктатора. Те, що тут говорилося, нагадувало обвинувачення, які Сталін 1937 року висував проти керівників регіонів. Малєнков говорив про свавілля, зраду, непотизм, і не було жодного сумніву в тому, яке покарання чекало на тих, хто беззастережно не підкорився волі вождя. Кузнецов, Вознесенський, керівник ленінградської парторганізації Попов та інші функціонери високого рангу 1949 року були заарештовані, а у вересні 1950 року на закритому процесі їх було засуджено за «фракційну діяльність» та розстріляно. Понад 600 членів партії з Ленінграда мусили бути присутніми на процесі як глядачі, щоб наочно переконатися, до чого приводить невірність та зрада в сталінському Радянському Союзі.