Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 122

Те, що тут відбувалося, не залишилося непоміченим, хоча й НКВС намагався приховати від громадськості свою програму знищення. В Іванові енкаведисти наприкінці літа замордували таку велику кількість людей, що вже не могли непомітно вивозити трупи розстріляних. Шрейдер згадував, як енкаведисти щодня «сотнями» розстрілювали голих в’язнів у тюремній лазні, і потім складали штабелями перед тим, як поховати на території тюремного двору. В Орлі жертв розстрілювали у лісі за містом. Але при цьому душогуби з НКВС не потурбувалися про ретельність виконання справи, оскільки кількома днями пізніше колгоспники натрапляли на руки і ноги загиблих, що виднілися з землі.

Виконання розстрілів місцеві начальники органів безпеки доручали лише небагатьом співробітникам НКВС, щодо яких ширилася слава безжалісних душогубів. На місці масових розстрілів в Бутові, що поблизу Москви, від серпня 1937 до жовтня 1938 року всього 12 енкаведистів вбили пострілом у потилицю 20 000 осіб. Так відбувалося майже у всіх регіонах, де мали розстрілювати ворогів народу. Також і в таборі смерті Бікіні, розташованому на ділянці залізниці Хабаровськ — Владивосток на Далекому Сході Радянського Союзу, своє чорне ремесло чинили лише кільканадцятеро чекістів. Кожного дня, згадував один із катів, до вершини сопки недалеко від табору приїжджали чотири машини по шість в’язнів у кожній. Потім там їх розстрілювали, а засуджені за карними справами злочинці закопували трупи і рили ями для наступних жертв: «Ми командували: «Виходь! Шикуйся!», вони виповзали з машини і ставали перед виритою ямою. Вони стояли і корчилися, а ми негайно стріляли в них… Далі ми поверталися в табір, складали зброю, а потім за державні кошти пили скільки хотіли». У такий спосіб тут загинуло понад 15 000 людей. Оскільки виконання смертовбичого ремесла потребувало більшої кількості місцевих енкаведистів, для знищення в’язнів у Москві мали запустити газові душогубки⁸⁸.

У другій половині 1937 року Політбюро поширило терор на етнічні групи. Тому що для більшовиків ворог мав не лише класову, але й національну ознаку. Однак тепер жертва не могла вже більше обирати собі національність за бажанням. Хто був приписаний до певної національності, більше вже не міг від неї відмовитися. Тепер це допомагало не більше, ніж колишньому священикові або куркулеві допомагали їхні запевнення у відданості радянській владі. Нав’язлива ідея більшовиків шукати ворогів не лише за соціальною, але й за національною ознакою походила від процесу коренізації початку 1920–х років, коли влада не лише прив’язувала національні групи до визначених територій, але й ставила їх у певну ієрархію. Для того, щоб можна було пов’язати національність з поняттям «ворог», треба було перед тим її інтерпретувати, надавши відповідного значення. Ніщо не було таким далеким від істини, як твердження, що для більшовиків національність нічого не означає. Адже національності мали незмінні риси, за якими їх можна було розпізнати. А там, де ієрархія національностей породжувала конфлікти між етнічними групами, приписувані чужинцями риси ставали самохарактеристиками. Саме більшовики з їхніми маніякальними ідеями щодо національностей надали національним конфліктам ідеологічного забарвлення. Відтак етнічне походження разом із класовою належністю стали найважливішим атрибутом у житті радянського громадянина. Американська громадянка єврейського походження Мері Ледер, що в тридцятих роках разом із батьками приїхала в Радянський Союз, згадувала, як москвичі безцеремонно і упереджено щодо етнічного походження сприймали своїх сусідів і колег. «Упереджено ставилися до усіх національностей. «Чи ти знаєш вірменина, що мешкає на другому поверсі?», «Татарина з ливарного цеху?», «Асирійця, що чистить черевики?», «Грузина–вчителя?», і тому подібне». Вона не зустріла жодного росіянина, який би не вважав, що євреї — це національність, а США — це конгломерат націй⁸⁹.