Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 118

З 1935 року численні куркулі та священики поверталися з місць заслання у свої села, понад 7800 підпали під амністію, яку санкціонував режим у серпні 1935 року. Згідно з повідомленнями, котрі надсилало в центр політичне керівництво регіонів, повернення куркулів вони сприймали як загрозу своєму існуванню. Перший секретар партійної організації Туркменістану Я. А. Попок повідомляв про раніше депортованих голів кланів, котрі повернулися у рідні села, і покликаючись на нову конституцію, вимагали повернути їм відобрану власність. У більшості випадків селяни приймали колишніх куркулів у колгоспи. Навіть у містах на більшовиків чатувала несподівана небезпека. У період між 1931 та 1937 роками майже 400 000 колишніх куркулів втекли зі спецпоселень з Сибіру й осіли в містах та промислових селищах. Партійний керівник Уральської області Іван Кабаков заявляв про тисячі «чужих елементів», котрі внаслідок розкуркулювання втекли у міста і тепер намагалися отримати реабілітацію. Ніде на більшовиків не чатувала більша небезпека як у Сибіру — краї таборів та спецпоселень. Скрізь існували «затяті вороги», які, — говорив на пленумі ЦК Роберт Ейхе, — застосовували усі засоби, щоб продовжувати боротьбу проти Радянської держави». У містах і селах Сибіру панували «відсталі погляди та ворожі настрої», які тепер треба викоренити. До цих «чужих елементів» не в останню чергу належали вуличні грабіжники, волоцюги, жебраки, безпритульні діти, повії, — котрих відтепер партійні вожді записували до своїх смертельних ворогів. Там, де ув’язнені втікали, де люди ставали вигнанцями, що не могли повернутися у місця, звідкіля вони колись приїхали, виникали банди розбійників. У Сибіру ці банди нападали на колгоспи, потяги та міліцейські дільниці, щоб пограбувати та сплюндрувати їх. В Омську неприховані ґвалтування, плюндрування, вбивства і побиття до смерті були повсякденним досвідом місцевих мешканців. Органи міліції Радянської держави були не здатні протистояти такому насильству. Також на Північному Кавказі у середині 1930–х років режим вів війну у важкодоступних гірських районах з озброєними угрупованнями чеченців та інгушів, що нападали на форпости соціалістичного ладу. Масові операції зі знищення «бандитів», «соціально небезпечних» і кримінальних «елементів» у Сибіру почалися вже 1933 року, дарма, що таким способом режим не зміг подолати жодну з численних небезпек. На початку 1937 року керівник НКВС Західного Сибіру Міронов знову вказав на небезпеку, що виходила від змаргіналізованих груп населення. У шахтарському регіоні Кемерово жили 9000 соціально небезпечних елементів: куркулів, ватажків банд, білогвардійців і представників духівництва, в Наримській області та на Кузбасі перебувало близько 200 000 засланих куркулів і бандитів. Міронов зарахував до кола ворогів також бездомних, жебраків, циганів, які блукали регіоном. Усі ці люди були саботажниками, котрі при першій нагоді могли стати союзниками японців у боротьбі проти радянської влади, у що^здається, вірив Міронов⁸⁴.