Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 107

Від офіцерського корпусу Червоної армії не залишилося нічого. Начальник особливого відділу п’ятого механізованого корпусу не без гордості повідомляв наркому у квітні 1938 року, що «в корпусі і в усіх підпорядкованих до нього бригадах командний склад заарештований на 100%». Жертвами терору стали близько 10 000 офіцерів Червоної армії. Отож були заарештовані три з п’яти маршалів Радянського Союзу, 15 командармів, 15 армійських комісарів, 63 командирів корпусів, 30 комісарів корпусів, 151 командирів дивізії, 243 командирів бригад, 143 бригадних комісари, 318 командири полків та 163 полкових комісарів.

Вже восени 1937 року армія була розбита вщент під ударами свого власного політичного керівництва. Залишилися дивізії, на чолі яких стояли майори, танкові бригади під командуванням капітанів. Очевидно, що за цих умов армія була просто не здатною виконувати свої військові завдання. У роки терору не лише почастішали нещасні випадки та катастрофи, які траплялися через недосвідченість молодих офіцерів. Там, де офіцерів можна було заарештувати за доносом, погіршувалася військова дисципліна. Бо хто мав слухатися начальника, який у будь–який момент міг втратити свою свободу і життя лише за доносом солдата?⁵⁹

Армія руйнувалася. Вона була розтрощена власним керівництвом. До початку Другої світової війни збройні сили так і не змогли оговтатися після цього жаху. У тому, що Червона армія зазнала нищівних поразок у Зимовій війні проти Фінляндії у 1939–1940 роках та проти військ вермахту в 1941–1942 роках, свою роль не в останню чергу зіграло те, що солдатам бракувало кваліфікованих командирів.

Терор не обмежився партійним керівництвом й армією. Він охопив також нижні щаблі партійних секретарів, радянських функціонерів і керівників господарства. Адміністративні приміщення заводів і відомств спорожніли. Той, кого у цей час призначали секретарем парткому, опинявся в смертельній небезпеці, оскільки в деяких місцях місцевих керівників багаторазово замінювали. У більшості випадків такі заміни закінчувалися смертю. Директори заводів, начальники виробництва та техніки гинули, оскільки вони були пов’язані з розстріляними партійними керівниками та несли відповідальність за невиконання економічних планів і численні нещасні випадки, які траплялися внаслідок перевантаження обладнання та низької кваліфікації кадрів. Скрізь, де партійні секретарі та функціонери державних органів були обвинувачені та розстріляні, разом із ними гинули також їхні підлеглі співробітники. У цьому полягала логіка феодальної системи панування: там, де панував терор, разом із патронами гинули також їхні клієнти⁶⁰.

За цих умов заводські контори та підприємства перетворювалися на божевільні, в яких службовці тремтіли від страху і з переляку доносили одне на одного. Жоден день не обходився без арештів. Жодне інше місто під комуністами не зазнало такого спустошення, як Москва. Величезний житловий комплекс, в якому мешкали функціонери Радянської держави, в ті дні перетворився на пересильну станцію майбутніх в’язнів. Юрій Тріфонов увічнив цей будинок в автобіографічному романі «Дім на набережній»⁶¹. Зі свого вікна у Кремлі Сталін міг бачити, як гасне світло в помешканнях, після того як «органи» забирали функціонера. Здається, що він насолоджувався роллю володаря життя і смерті. Інколи він викликав своїх жертв та підбадьорював їх, попри те, що вже дав вказівку їх заарештувати. Москва постраждала від нещадного терору більше, ніж будь–яке інше велике місто, оскільки в столиці мешкали не лише найвищі функціонери загальнодержавних відомств. У ній мешкали також численні колишні опозиційні комуністи з радянських республік, які були усунені місцевими партійними керівниками. Яким мав бути тотальний контроль над державним і партійним апаратом, це демонструвала Москва. Для функціонерів вона стала в’язницею. З провідних співробітників Московської ради за винятком її голови Булганіна після 1937 року в живих нікого не залишилося⁶².