Читать «Царський пояс» онлайн - страница 88

– Меч у золотих піхвах! – кричали чоловіки, що стояли ліворуч.

– Коралі для Марії! – викрикували жінки, що стояли за чоловіками.

– Добре! – погодився Скіл, а за ним і Жилавий.

Скіл при всіх погладив Мишка по голові. Ще й похвалив його:

– Молодчина, Мишо. Після навчання приїжджай знову до нас.

– Плем’я кривавих завжди, тебе, синку, достойно прийме, – додав шаман.

Скіл передав главі родини подарунки. Прощаючись, він зігнутою у лікті правою рукою злегка ударив у долоню Євстахія і Мишка.

Марійка розчервонілася, коли їй на шию привселюдно чіпляли коралі впереміж із дзвінкими дукатами. А Жилавий поцілував їй ніжно руку і сказав:

– Маріє, ти така прекрасна, як вранішня зоря.

Мишко задивився на матір. Стояла вона у жовтих шовкових шароварах та скіфській, розшитій квітами, накидці. Волосся матусі прикрашала тоненька блакитна хустинка, всіяна золотими тисненими узорами бляшками. Хлопчикові також сподобалися гостроносі сап’янці на матусиних ногах, халявки на яких були припасовані шнурками. Шкіряне взуття по боках прикрашали золоті китиці.

Мишко захоплено вигукнув.

– Мамусю, ти у мене найкраща!

Марійка ніжно пригорнула сина.

Повернення додому

На небі сновигали білі хмари, а на землі, на високій могилі, завмерла в приємному очікуванні родина. Неподалік неї, у траві, крутилася миша в зеленому комбінезоні. Євстахій, Марійка та Михайлик прощалася з краєвидом скіфських часів.

– Пора, – рішуче мовив Євстахій. – Ну ж бо, мишо, чаклуй. Перенось у рідну хатинку, за ми дуже скучили. В гостях добре, а вдома таки ліпше.

Миша звелася на задні лапки, плескала себе по животику, обмацувала кишені. Але опустилася на всі лапки і кружляла на місці. З розпачем пищала:

– Ой, де мій ключик? Куди подівся чарівний ключик?

– Ти що, хвостата, жартуєш? Не роби цього, бо пошкодуєш – не зморгнувши оком, попередив Євстахій.

– Однак ключик щез. Я не жартую, – плаксиво пискнула миша.

Вона нервово бігала на горбку. Заглядала під кожну травинку, стебельце.

Мишко теж ходив туди-сюди, нагинався і рукою нишпорив у траві. Тільки й того, що підняв монетку – нагадуватиме йому про Скіфію. Проте ключика від дверцят, що вели у двадцять перше століття, він не знайшов.

Родина Євстахія нервувала. Марійка вже не торкалася коралів, не милувалася ними. Євстахій звів на носі кострубаті брови, і від того вони недобре наїжачилися. Мишко пробував крутити камінець персня, який йому дозволив носити татко. Але богиня Апі не з’являлася.

Миша виглядала вкрай нещасною. Хлопчик про себе жалів тваринку. Хоча сказати цього боявся. Тоді перепало б йому від сердитих батьків.

– Є ще один спосіб потрапити додому. Але я ніколи в такий спосіб не поверталася зі Скіфії, – схлипнула миша.

– Який? Чого ж ти мовчиш? Знаєш, я тебе приб’ю, якщо не перекинеш нас на батьківщину, – вийшов із рівноваги Євстахій.

– Бачите, небо насупилося. Так завжди буває, коли покидаєш старий світ і переходиш у новий. Боги олімпійські незадоволені. Адже порядок, який вони завели, люди порушують. Боги направили до цього горбка дві хмарини, що нависли над нами. Так от, треба дивитися угору і чекати, коли хмари розійдуться. Тоді між ними проріжуться сонячні промені. Якщо промені потраплять одночасно у наші зіниці, то ми помандруємо на сонячних дротах у свій час. Так мене вчила моя бабуня. Але сама я ніколи на променях не ковзалася.