Читать «Царський пояс» онлайн - страница 18
Лідія Гулько
– Мишо! Мишо! Вийди до нас. Ми хочемо з тобою дружити, – кричала дітвора тоненькими, в різнобій, голосами.
Мишко висунув голову з будки. Розмальовані істоти побачили його. Відразу підстрибували й вигукували:
– Миша виглянув!
Мишко повільно зліз із повозки. Але від неї не відходив (щоб вчасно сховатися).
– Мишо, це твої нові друзі, – привітно казав шаман, підштовхуючи дітлахів до Мишка.
– Ми кидали в тебе сухими грудками і кізяками. Ми не знали, що ти наш. Гадали, еллін.
Мишко носком капця колупав суху траву і з-під лоба кидав позирки на нових друзів.
– Правда, вони молодші за тебе, – наче виправдовувався шаман. – Але твої однолітки працюють. Пасуть худобу і ходять із дорослими на полювання.
– А чому вони розмальовані? – запитав Мишко.
– Про це довго розповідати. Вони самі тобі розкажуть. А мені пора йти.
Шаман зігнув у лікті праву руку і долонею вдарив у Мишкову долоню. Потім виразно підморгнув. Мишко зрозумів, що у скіфів так було заведено вітатися і прощатися.
– Мишо, біжімо до мого шатра, – просив басом Ведмідь.
– Ходімо до мого. Це недалеко, через вулицю, – благала тоненьким голосом Лисиця.
Ведмідь наступив Лисиці на ногу. Та верескнула від болю й образи. Паузою вдало скористалися Кіт із Вовком. Вони підхопили Мишка попід руки і побігли з ним. Спинилися біля вогнища, розведеного між наметами, що стояли півколом.
Товсті жінки у яскравих сукнях снували навколо вогнища. Мишко замилувався жінками. Вони нагадували гігантські квіти. Тітоньки в свою чергу не відводили від нього очей, обведених чорною фарбою. Одна тітонька сплеснула руками і заволала, мов навіжена. Вказівний палець вона спрямувала на Мишка.
– Хто це?
– Мій товариш, – випнув сухоребрі груди Вовк.
– З якого роду, питаю?
– З роду Мишей, мав, мав, – каже Кіт.
Тітоньки склали докупи руки і завили тонкими голосами (одна – грубезним).
– Богине Гестіє, і ви, всі олімпійські боги. Оберігайте цього нерозумного хлопчика від злих духів. Щоб у нього головка не макітрилася і ніжки прудко гасали.
Після замовляння тітоньки заметушилися. Миттєво стягнули з Михайлика штанці з курточкою і посадили на пеньок. Одна тітонька вивернула йому на голову з макітри рідку глину блакитного кольору. Потім енергійно втирала її у волосся малому й настовбурчувала його. Друга тітонька пензликом пофарбувала Мишкові вуха рожевим кольором, ніс чорним, рот білим, а очі обвела синіми кружальцями. Третя тітонька квачиком натерла щоки червоним чорнилом. Четверта виваляла свій вказівний палець сажею і намалювала Мишкові вуса. Такі довгі, аж до вух.
Коли тітоньки з розмальовками закінчили, то задоволено прицмокували язиками. Заєць із Вовком підстрибували, взявшись за руки, а інша дітвора привітно кивала головками.
Мишко сповз із пенька. Однак втекти не встиг – в нього вчепилася тітонька, що його роздягала. Вона швидко нап’яла на нього курточку, потім штанці.
Хлопчик закрутився, оглядаючи себе. На штанцях він намацав довгий хвіст. Глянув на нього – і сумнів розвіявся. Хвіст таки був справжній, від мертвого щура. Він гарно згинався, а дрібні луски веселкою грали проти сонця. Потім хлопчик уважно обстежив курточку. На грудях до всіх щирила гострі зуби велетенська голова миші. Рожеві вушка і довжелезні вуса теліпалися, мов справжні. Мишко підскочив. На спинці одночасно задзеленчали металеві пластинки, а ще хиталися дерев’яні палички і трісочки.