Читать «Хроніки Південного» онлайн - страница 193

Той шотландець наче залишився тут, правда, я його більше ніде не зустрічав. Ніби Uncle Ben’s — повсюди його реклама, повні магазини, але я ніколи не бачив, щоб хтось його купляв. Але він є. Так і той шотландець — він є, але його не видно.

Що далі, то більше гадаю, що Моніка зникла сама. Зовсім безслідно. Батьки її змушували кудись вступати, різні нісенітниці робити, ось вона й зникла. Мабуть, не вистачає на півстіни коня намалювати, читати «Чайку Джонатана Лівінгстона», «Відьму і дощ», щоб нормально відключитися і хоч трохи відчути тої свободи, якою вона так нестямно марила. Лише зараз мені потрохи все зводиться докупи. Очевидно, її батьки з братком останнім часом перегнули палку.

А коли відверто, то що доброго я зробив для Моніки? Окрім того, що пару разів сказав «я тебе кохаю», і то не надто переконливо. Однак що я міг?

А вона? Вона не ходила дивитися на наші змагання — хоча, коли кохаєш, намагаєшся зрозуміти, чи не так? Проте вона мені розповіла про Шяуляй, іноді синяки якоюсь мазючкою натирала, саме завдяки Моніці я побачив гру зеландців і задля неї почав читати книги. Не лише задля неї, але все одно. У будь-якому випадку я не уявляв майбутнього без Моніки. Я і зараз не уявляю, але тепер я найменше думаю про те, що там і як буде далі. Тепер мені несамовито сумно і прикро. Здається, що я не все зробив, що міг, але що слід було зробити, я не знаю. Як описати мій сум? Важко сказати, мабуть, десь так, як у Guns N’ Roses «November Rain».

Я намагався згадати, що там стоїки казали: все відбувається відповідно до законів природи, і ти нічого не зможеш вдіяти, і наймудріша річ, яку можна зробити, — навчитися стримуватися і не сцяти в штани. Мабуть, правильно ті стоїки казали, але п’ять тисяч років тому. Тоді, мабуть, усе було інакше, бо для мене їхні роздуми, може, й правильні, але не працюють, від слова «зовсім».

Хтось водить мене за ніс. З’являється відчуття, що зараз щось має статися, і тільки хрясь — і зникає. Здавалося, що ось-ось вже матиму гроші, і тільки хрясь і — бочка лайна. Ось-ось проб’юся в регбі — хрясь — коліна здають. Мав дівку, і все з нею було добре, залишалось одружитися і жити довго і щасливо. Але ні, хрясь — і вона каже, що все ще попереду. Але в неї попереду нема мене. Про мою писанину я вже промовчу, з цього нічого не вийде. І той хтось навіть не дав мені нагоди щось зробити, щоб було по-іншому. Доктóри нічого не бачать — і що я можу зробити? Батьки повернулися зарано, мєнти спакували — і що тут зробиш? Можна поборотися з батьками Моніки. Але як? Піти і штовхнути промову про те, що вони віслюки, бо не дозволяють їй зустрічатися зі мною? Оскільки я стану або зіркою регбі або лауреатом Нобелівської премії? У якому місці я міг тут щось змінити?

У принципі, нічого не сталось. Я весь час очікував, що щось трапиться. Щось таке, коли щось хрясне і все змінить. І нічого такого. Нічого, окрім того, що не залишилось нічого. А я завжди вважав, що я — найкращий, що завжди перемагаю, а тепер все зникло. Я був найкращим, поки мені фартило, а коли програвав, падав у бочку лайна і нічого більше не робив. Можна вважати, що мені дісталося все без зусиль: навчання у школі, Моніка практично сама мене підчепила, для регбі я був народжений, бабло у «Концертині» теж звалилось, мов сліпій курці зерня. Брюс Лі говорив, що потрібно бути як вода. Можна казати, що я майже таким і був. Ні за що я не боровся серйозно. У всьому щастило. А коли ставався який-небудь провал, трохи сумував, а потім все минало майже без висновків. І що доброго з того буття мов вода? Нічого. Все щезло.