Читать «Ходіння Туди і Назад» онлайн - страница 4

− Я цілком із вами згодна, батьку, − звернулася вона безпосередньо до Оксентія, бо не вважала Мирона вартим уваги. − Не слід завчасно нервуватися. Але в одному юнак правий − Метр дуже затримується. Такого з ним іще не було. У мене погане передчуття. А як щось сталося? Якщо йому потрібна наша допомога? Може, комусь варто мігрувати в Реальність…

− Не варто, − мовив старець. − Ти ж знаєш, як він цього не любить. А якщо й справді щось сталося, то навіть коли хтось із нас мігрує, то точно нічим не зарадить, та ще й сам наразиться на небезпеку.

Краяни були дуже врівноважені, але цей діалог їх розворушив. Здійнявся гомін. Усі почали жваво обговорювати ситуацію. Це Оксентію не сподобалося. Він насупився і, скривившись, мовив до Мирона:

− Бачиш, що ти накоїв? Розбурхав це осине кубло. Тепер їх так просто не вгамуєш.

Та щойно зібрався був гаркнути, щоб покласти теревеням край, як найбільше, центральне дзеркало забрижилося і всі враз замовкли. Стало зрозуміло, що Метр повертається.

Я завжди любила зиму. Може, тому, що народилася в січні, хтозна. Хай там як, а саме ця пора року була для мене найбажанішою. Про це знали всі, рідні навіть прозвали мене Сніговою Королевою. Узимку я ніколи не депресувала, завжди була сповнена якогось внутрішнього сяйва, навіть коли збоку здавалася геть невеселою. Годинами могла сидіти й дивитися, як іде сніг, і ніколи не боялася холоду. Мама називала холоднокровною після моїх тривалих походеньок містом без жодних ознак замерзання. Зате восени, коли довго та нудно лив дощ, коли все навколо хляпало й чвакало, сіре, тягуче, я перетворювалася на сомнамбулу, розкисала, весь час без причини плакала, не знала, куди себе подіти, не хотіла ні жити, ні працювати, нічого! А от літо й весна були для мене звичайними порами року. Я сприймала їх без особливого ентузіазму, але й без якихось депресій. Такі дні зазвичай минали швидко, мені добре працювалося, але погано мріялося.

До чого це все? А до того, що коли цього мерзенного мокрого осіннього дня я, надивившись на своє покалічене, заляпане кров’ю та брудом тіло, опинилася на чистенькій, ніби випраний і випрасуваний бинт, галявині, де не було нічого, крім поодиноких дерев та кущів, щедро вкритих снігом, то подумала, що це рай. І справді, якщо моє тіло мертве, то логічним завершенням усього мав стати перехід душі в інший світ. А оскільки ніде не було ні розпеченої смоли, ні попелу, ні смороду, то я вирішила, що таки заслужила на рай. Як же мені було знати, що в житті все не так уже й просто?

Яким чином сюди потрапила, я не збагнула. Просто дивилася на себе згори, а потім раптом − бах! − сніг. Купа снігу! Але найдивовижніше, що я знову відчувала й бачила своє тіло: поворухнула пальцями, покрутила ними перед носом, покліпала очима, промовила вголос слово «мама» й переконалася, що моє тіло знову моє. Згадавши, що воно мало б бути трохи покаліченим, похапцем узялася себе оглядати, але не помітила жодних ушкоджень, не відчула болю, натомість зауважила, що стала досконаліша, ніж досі. Не одразу це зрозуміла, та через певний час до мене таки дійшло, що зараз моє тіло мало саме такий вигляд, про який завжди мріяла: зникло кілька зайвих кілограмів, подовшали ноги, потоншала талія й повужчали стегна. Шкода, що не було дзеркала, бо я була певна, що й обличчя змінилося: поповнішали губи, зменшився ніс, звузилося підборіддя. Та дещо я таки виявила. Облизавши губи, відчула, що моє задовге ліве верхнє ікло не виступає з-поміж решти цілком рівних зубів.

Аж ось з’явився той чоловік. На вигляд йому було років тридцять п’ять − сорок. Я зумисне трохи докинула йому років, бо завжди давала людям значно менше, ніж їм було насправді. У моїй родині всі дуже пізно починали старіти, тому я вважала, що коли моїй сорокарічній матері не даси більше тридцяти, то так само і з рештою людей. Отже, йому було років тридцять п’ять − сорок (читай − двадцять п’ять − тридцять), хоч моя інтуїція відразу підказала, що насправді значно більше. Переді мною стояв високий міцний молодик, темноволосий, з каро-зеленими очима, щетина на обличчі й на голові була майже однакової довжини. У що був убраний, уже не пам’ятаю. У щось темне й безформне. Незнайомець виник так само несподівано, як і сніг. (Чи той, хто вигадав приказку про сніг на голову, теж тут був?) Та найцікавіше, що після стількох пережитих сьогодні химер він мене аніскілечки не злякав і навіть не спантеличив. Незнайомець узяв мене за руку і без слів кудись повів, я навіть не опиралася, а покірно пішла, чекаючи, що ж іще такого може статися, чим же ще мене сьогодні спробують здивувати.