Читать «Ходіння Туди і Назад» онлайн - страница 2

Відчувається, що роман створено на єдиному подиху, бо й читається він саме так – нетерпляче поглинаєш рядки очима, поспіхом перегортаєш сторінки, аж доки не спіткнешся поглядом об останнє слово, і… Але то вже особиста справа кожного читача. Можна погодитися з письменницею в усьому, приймаючи її правила гри, а можна вдатися до дискусії з нею, висуваючи власні теорії й аргументи, бо тему для розмови обрано, погодьтеся, напрочуд цікаву, суперечливу і дражливу. Не вдасться зробити лише одного – кинути почату книжку на середині. І здогадатися опісля, самотужки Тіна написала цю захопливу історію чи хтось невидимий їй надиктував…

Вікторія Гранецька

Туди . Муза на одну книжку

І. Нічгород

…Першим, кого побачила, була я сама, розпростерта на брудному асфальті в якійсь неприродній позі. Дивне відчуття − я була тут і там. Але не скажу, що ніколи досі такого не відчувала. Щось подібне іноді відбувалося зі мною в снах, де часто брала участь у якихось подіях і водночас наче збоку спостерігала за собою. То, може, усе це сон? Ні, усе надто реально.

Я лежала, закинувши ліву руку за спину так, як ніколи не могла зробити. Моє обличчя забризкане грязюкою, моє волосся злиплося й затверділо від бруду. І лише якийсь неприродний його відтінок дав мені зрозуміти, що то не багнюка, а кров. Надворі холодно, а мій светр задерся так високо, що геть оголився живіт. У мене враз виникло непереборне бажання прикрити його − чи із сорому, чи від холоду. І лише в той момент до мене чітко дійшло, що там, унизу, уже не я, а лише моє тіло… мертве тіло. Я ніби зависла в просторі й дивилася, як довкола мене метушилися люди. Одні з цікавістю обдивлялися, інші з огидою чи з жахом відверталися і йшли звідти, намагаючись якнайшвидше стерти з пам’яті образ мертвого брудного тіла, щоб потім не бачити його в снах.

Так, я мертва… Але ж ні. Ні! Ні, ні, ні… Цього не могло статися. Я ж ось! Я бачу, чую, думаю… Я думаю! То хіба я можу бути мертвою? Сотні думок розривали мій мозок, бо я ніяк

не могла збагнути, що зі мною сталося. Однак десь глибоко в душі (а вона, певно, єдине, що я ще мала) визрівала жахлива думка, що це і є кінець.

У Нічгороді була 25:00. Сьогодні збори трохи перенесли, бо прибула новенька, і вона запізнювалася. Причин затримки нічгородці не знали, тому зараз усі сиділи в Широкій Залі Для Вузьких Засідань і чекали на прибуття Метра і новопристалої.

Ніщо не порушувало тиші. Тут, у Нічгороді, вона є чимось на зразок візитівки міста і багато охочих щороку збираються сюди на час вакацій, аби трохи відпочити від галасливого й моторошного життя, скажімо, Місяцеграда, Високомурівська, а тим більше Лисогірська.

Широка Зала справді була широкою, і цієї широти їй іще більше додавали незліченні дзеркала, через які сюди й приходили всі запрошені на чергове зібрання. Дзеркало, крізь яке вже більше години чекали на Метра, досі не подавало жодних ознак того, що до нього хтось, хоч і здалеку, та наближається.