Читать «Ходіння Туди і Назад» онлайн - страница 6

Але опинившись у Нічгороді, Каміла зовсім не була така спокійна, як ця новенька. Чіплялася до всіх із запитаннями, де вона, хто ці люди, що роблять, чого чекають від неї. А дівчисько було якесь байдуже. Може, такий у неї темперамент. Але ж усі знають, що навіть найспокійніша, флегматична людина за екстремальних умов починає поводитися неадекватно, а те, що зараз відбувалося з нею, інакше й не назвеш. Можливо, у новенької був шок, хоча з вигляду цього не скажеш: не загальмована, погляд не розсіяний і не розфокусований, упевнено, навіть дещо зверхньо роздивлялася присутніх, ніби збиралася мовити: «То що ви мені хочете сказати?»

Першим порушив мовчанку Метр. Він уже насолодився здивуванням, яке опанувало всіх краян від нової підопічної.

− Ну, ось ми й прибули, − мовив він і поглянув на дівчину. − Ліє, вам подобається тут?

Новенька дурнувато всміхнулася, і це ще дужче всіх спантеличило.

− Мені подобається, що ви мене назвали Лією. Ніхто, крім найближчих мені людей, не знає про це ім’я. Але я не питатиму, звідки його знаєте ви. Думаю, або ви не скажете правди, або я просто не зрозумію вашої відповіді.

Присутні засовалися, почали перешіптуватися: їм вочевидь подобалася ця дівчина. Та найдужче втішився Метр. На його похмурому обличчі розквітали нові відтінки усмішки, що їх ніхто досі не бачив.

− Правильно міркуєте, тому ви значно швидше, ніж сама можете уявити, збагнете все, що з вами сталося.

Повернувшись до присутніх, чоловік додав:

− Вибачте, що затримався. Виникли певні обставини, пов’язані не з цією юною леді, а, навпаки, з тими, хто мав би нам сприяти. Але я й так добряче вас затримав, тому не робитиму цього далі. − Уже звертаючись до Лії: − Вам тут іще зарано бути, тому прошу зачекати в моєму кабінеті до кінця засідання. Каміло, чи не могла б ти провести дівчину?

Жінку це прохання потішило. Дуже вже цікаве це дівчисько. Тож зраділа з нагоди поспілкуватися з нею і першою щось дізнатися. Каміла без зайвих слів підійшла до Лії, узяла її за руку й кинувши: «Ходімо», − повела до масивних дубових дверей на протилежному від центрального дзеркала боці.

Ця жінка мені чомусь одразу сподобалася, хоча вона й не виявляла особливої приязні. Але зараз мене (як, мабуть, і кожну дівчину в моєму віці) цікавила власна зовнішність. А я вже встигла себе роздивитися в кожному з незліченної кількості дзеркал, що були в залі, де я опинилася крізь одне з них разом із дивним чоловіком. Спершу мене здивувало, що серед просторої засніженої місцини з’явилося дзеркало, та коли Метр (здається, так він відрекомендувався) запропонував до нього увійти, я не вагалася. Це здалося мені таким логічним, наче у світі немає нічого простішого й буденнішого, ніж увійти до дзеркала, яке з’являється взимку посеред галявини, а біля тебе стоїть якийсь божевільний, але дуже впевнений у собі чолов’яга. Я людина не забобонна, та чомусь, заплющивши очі (це він так наказав, а я не ризикнула не послухатися), вирішила переступити цю межу лівою ногою. Мене охопило дивне відчуття, ніби втратила почуття часу й реальності. Я наче стислася до маленького атома й водночас вибухнула до розмірів Усесвіту. Не можу точно передати своїх відчуттів, бо це було так неприродно, так суперечило законам фізики, що навряд чи в якій-небудь мові світу існують слова, здатні таке передати.

Коли я розплющила очі (теж за його наказом), то вже була в цій химерній залі. О, чому я не закінчила школи мистецтв, де навчалася два роки й де разом із музичним та хореографічним мистецтвами студіювала ще й образотворче! Якби навчилася-таки до пуття малювати, то змогла б зобразити це фантастичне місце, і тоді… прощавай Босх, здрастуй Юлія Альданова. Себто Лія… І звідки ж, звідки він знає про це ім’я?

Я ніколи не любила свого імені. Юля, Юлька… У будь-яких варіаціях воно викликало в мене лише роздратування й оскомину. Крім того, до нього завжди ніби напрошувалися рими, − гулька, дулька, − які ще з дитячого садка швидко підбирали, хоча й були далеко не поетами, мої однолітки, і дражнили, аж поки підросли й знайшли інші, вишуканіші способи комусь дошкулити.

Не пам’ятаю, коли саме вирішила врізати своє ім’я і стати Лією, та воно не прижилося. Так мене іноді називали тільки найближчі люди, коли хотіли втішити чи попросити чимось допомогти, бо знали, що це звичайне звукосполучення має на мене магічний вплив. Решта людей про нього успішно забули.

Ха, а все-таки я круто сьогодні відповіла цьому − як його там? − Метрові. І взагалі дивно − я змінилася не лише зовні, а й усередині. Такою самовпевненою, різкою ніколи не дозволяла собі бути, тим більше з незнайомими і, судячи з усього, поважними людьми. Звідки така зухвалість? Не скажу, що мені це не подобається. Зовсім навпаки. Я завжди мріяла стати такою: сильною, мужньою, уміти обстоювати власну думку. Скільки разів замовкала, не наважуючись посперечатися з учителем у школі, чи з викладачем у виші, чи з роботодавцем. І не з остраху, що вчитель може поставити двійку, викладач − зарізати на заліку, а працедавець − звільнити. Не це мене лякало. Моє виховання, яке, звісно ж, можна вважати хорошим, надто з погляду християнської моралі, не дозволяло мені навіть допустити думки, що можна сперечатися зі старшою й мудрішою людиною. Навіть якщо знала, що ця людина не права, якісь внутрішні важелі завжди мене гальмували, коли намагалася порушити прищеплені мені принципи, переступити негласне табу й зробити щось усупереч правилам. Я розуміла, що це неправильно, що в нашому світі-тераріумі так не виживеш, що за своє місце під сонцем треба боротися, вгризатися зубами, ходити по трупах, та нічого не могла вдіяти і, наче собака Павлова, чинила, як завше. І коли сьогодні я раптом перетворилася на дівчину, яка нічого не боїться й каже все, що думає, то просто здивувалася. А якщо я й мала добирати слова, то це тут. Адже геть не знала цих людей, хоча ні двійка, ні звільнення з роботи мені не загрожували. То що ж могло загрожувати? Смерть? Та хіба я вже не мертва? Але після всього пережитого мене вже ніщо не дивувало й не лякало, і, може, саме те, що я вже була на все готова, і надавало такої самовпевненості. Чомусь мені було не страшно. Мене не лякали ці люди, це химерне місце, узагалі всі дива, що сьогодні (сьогодні чи вже минуло багато часу, адже я геть утратила його відчуття?) зі мною сталися. Ба більше − поки що я помічаю лише плюси мого тут перебування: мій характер змінився на такий, про який я давно мріяла, моя зовнішність стала просто − цьом! − ляльковою. Так, саме з цього я й почала, зі своєї зовнішності, і лише зараз до неї дійшла. Побачивши себе в дзеркалах, не могла натішитися з метаморфоз: жодних зайвих кілограмів, висока, струнка; волосся чорне, мов смола, але своє, не фарбоване, не кучеряве й неслухняне, а гарне, блискуче; обличчя ідеальне, на східний манер, як і має бути в дівчини на ім’я Лія… О, Лія. Якщо ж мене тут так називатимуть усі, це буде просто чудово. То чого ж мені тут боятися? Я ж тут нарешті знайшла себе…