Читать «Українська драматургія. Золота збірка» онлайн - страница 150
Іван Франко
ь. Ото ж бо то і є… Я вже у вікно загледів, як один юний серцепожиратель у касці посилав у слід панні Лізі саме ніжне з возведєнієм очей к небесам і приложенієм руки до серця зітхання… () Тікать? — але куди втечеш? До своїх через фронт — нема чого й думати, в город тепер теж не пройдеш: скрізь на мостах стоїть варта… От прокляте становище!
(). Нічого, буває і гірше…
(). Ви думаєте?
(). Людям траплялося ще й не так.
(). Людям усяк траплялося… ( .) Але дивіться, щоб і вам теж чогось не трапилось, як унадяться сюди золотопогонні гості.
(). А я їм що винен? Я, слава Богу, не український студент, чого мені боятися?
ь. Ні, я не про те, шановний добродію! (.) Ви гетьманській мобілізації підлягаєте?
(). Я человек бальной. (.)
ь. Так, хворий. Це ми звичайно бачимо, але ми бачили, як учора вели багато хворих до штабу, покропляючи нагаями, шомполами, та прикладами, та коліньми! Істинно вам говорю, — усі вони так летіли, що ніякий здоровий їх не дожене.
(). Це мене не торкається, я знать нічого не хочу — я бальной…
(). Добре. Допустимо. Але все ж кажуть — береженого і Бог береже. Зробіть ви, Антоне Аркадієвичу, ось що: накажіть ви, і накажіть суворо і рішуче, як дійсний голова сем’ї, вашій шановній дружині і вашій прекрасній сестриці, щоб вони ні в якому разі сюди офіцерів не пускали. (.) Ні в якому разі! Хай скажуть, що тут лежать хворі на іспанку, на тиф і що сюди ходить заборонено. Можна буде на дверях навіть папірець такий наліпить: «Здесь»… (.) Либонь хтось іде!
й. Та то, мабуть, наші вертаються.
(). Так ніби стук для дамських черевичок занадто енергійний. Про всякий випадок треба з своєю персоною приховатися. ( .)
й. Де вас дідько носить до цього часу? В кімнаті не прибрано, квартирант і досі без чаю, — а вони десь безвісти позабігали.
а. Ліза, ти що надінеш?
а. Я?.. (.) Знаєш, Катя, він уже узивав мене ( ) «сестріца». (.) Я думаю одітись сестрою.
(). Куди це збираєтесь?
(): Поцілував ручку…
