Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 95

Наприкінці серпня урядові структури покинули Київ, який перейшов у руки УНР, а потім, майже відразу — до денікінців. У руках червоних залишався лише невеликий клаптик території України на півночі УСРР. Рішенням ЦК РКП(б) від 11 вересня 1919 р. залишки РНК УСРР, члени якого евакуювалися до Чернігова, було ліквідовано як окрему структуру. 21 вересня це рішення було уточнено. У постанові ЦК РКП(б) відзначалося, що формальне існування уряду УСРР та ЦК КПУ зберігається, а представниками України затверджувалася «трійця» у складі X. Раковського, Г. Петровського та А. Йоффе. Водночас ліквідовувався весь урядовий апарат, а від імені українського уряду «виступає, коли потрібно, Раковський, який переїжджає до Москви і зберігає лише невеликий секретаріат з українських справ». Інші працівники мали бути розподілені по російських губерніях. Незабаром це рішення було підтверджене в радянському порядку. В історії другого етапу радянської влади в України було поставлено крапку.

Отже, друга спроба опанування України більшовиками збіглася у часі з рішучою активізацією комуністичного будівництва. Комунізм формально поєднав, здавалося 6, непоєднуване: з одного боку — великодержавницькі по суті уявлення, а іншого — прагнення до національного визволення. Щоправда, кожну з цих складових вважали головною (і тому підтримували комуністів) різні верстви населення. Наднаціональною підставою для перших було визначення нової формації (етап переходу до комуністичного будівництва) як такої, що вже проминула етап націєтворення, а тепер, мовляв, настав час для єдності. Підставою для других — концепція про ліквідацію за комунізму будь-якого гноблення, в тому числі й національного. Саме таке балансування і дало змогу більшовикам утриматися в Україні.

Часткова демонстрація своїх справжніх намірів, деякі з яких (земельний розподіл, монопартійність, національно-культурний нігілізм) не зумовлювалися нагальними потребами й були радше невиваженими виявами комуністичної революції, ледь не коштувала більшовикам влади. Другий період панування в Україні для них закінчився так само, як і перший — відступом з України.

Антон Денікін мимовільно став рятівником більшовизму в Україні. Адже він не приховував негативного ставлення ні до ідеї української державності, ні до зрівняльного розподілу землі, на чому й трималася будь-яка влада в Україні в ті буремні роки. Спротив українського суспільства денікінській навалі був набагато сильнішим, аніж це було у випадку з більшовиками. У свою чергу, після короткого нашестя денікінців українці зрозуміли, що може бути ще гірше, і багато хто зробив висновок, що єдиним способом виживання української державності є пошуки компромісу з більшовиками.