Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 96

Підрихтований комунізм: перші поступки при незмінній основі (листопад 1919 — лютий 1921 р.)

Третій прихід в Україну став переможним для Кремля. Починаючи з 1920 р. він уже не втрачав контролю над Україною. Більшовицькі керманичі врахували помилки та переваги перших двох українських радянських республік. Вони навчилися робити поступки прагненням народних мас, а згодом добре опанували мистецтво превентивних репресій проти виразників небезпечних для своєї влади настроїв. За крайньої потреби, як це було у випадку з Голодомором, задля збереження та зміцнення влади кремлівські можновладці могли наважитися на превентивну репресію проти всього народу.

Після поразки 1919 р. перший час Кремль надавав перевагу поступкам. Щоправда, робилися вони дуже обережно і вкрай неохоче, зі сподіваннями незабаром від них відмовитися. Такі поступки допомогли більшовикам ліквідувати всі форми самоорганізації українського суспільства та опанувати Україну. Разом із цим більшовицька влада формувала потужний ідеологічний фундамент для свого панування над суспільством. Успішності цього процесу сприяв постійний моніторинг настроїв суспільства, що здійснювався як публічними каналами (ради, профспілки тощо) так і таємними (пов'язаними з діяльністю ЧК/ДПУ/НКВД).

Характеризуючи у доповіді III Всеукраїнському з'їзду рад (6—10 березня 1919 р.) тогочасну «соціалістичну міжнародну політику» і дещо перефразовуючи В. Леніна, тогочасний Наркомвоєн УСРР. Микола Подвойський підкреслював, що вона «вміє бути гнучкою, непередбачуваною, вміє лавірувати, відступати і нападати залежно від необхідності». Таке «лавірування» було однією з найхарактерніших рис більшовицької політики в Україні в період з листопада 1919 р. до березня 1921 р. У цей час комунізм як найближча перспектива ще не був знятий з порядку денного, однак шляхи досягнення мети в порівнянні з 1919 р. були дещо змінені.

Цього року більшовицьке керівництво спробувало максимально врахувати масові настрої у плануванні своїх дій та при безпосередньому запровадженні власної комуністичної програми. Реалізація деяких пунктів цієї програми, які могли завадити втриманню влади і здійснення яких не було першочерговою потребою, відкладалася на майбутнє. Завдяки цьому в широких мас населення створювалася ілюзія «народності» більшовицької влади. Такий підхід засадниче відрізнявся від ситуації 1919 р., коли комунізм будувався наскоком за принципом «усе й відразу».

Завдяки пропоміщицькій і відверто антиукраїнській політиці денікінців більшовики як їхні вороги знову набули популярності в суспільстві. Але тепер наміри втілення в життя усього комплексу заходів з комуністичного будівництва, що викликали незадоволення українського суспільства 1919 р. (великі земельні господарства, продовольчі реквізиції, нехтування українською мовою та культурою, централізація господарства та цілковите «злиття» України з Росією) були відхилені Кремлем як нереальні. Повторне застосування усіх цих заходів могло остаточно зруйнувати наявні в українському суспільстві ілюзії щодо більшовиків і спричинити остаточну втрату ними України. Постало питання: чим же таки поступитися? Частково воно було вирішене після тривалих дискусій у листопаді—грудні 1919 р., але певна корекція — у сенсі відносин між УСРР та РСФРР — сталася вже наприкінці 1920 р.