Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 90

4. Безпосереднє розпорядження на місцях, минаючи Центр.[альні] Устан.[ови] Українських Республік (ймовірно, малось на увазі „Української Республіки“. — Авт.) безумовно неприпустиме.

5. Означені рішення довести до відома ЦК РКП, для чого делегувати до Москви т. Раковського, якому одночасно доручається провести перемовини про форми об'єднання обох республік».

Резолюція пленуму свідчить про те, що в керівництві КП(б)У до прагнення центру «злити» Україну поставилися критично. Українські керманичі не заперечували потреби тісного об'єднання, але категорично наполягали на тому, що єдиним розпорядником в Україні мають бути саме центральні органи влади УСРР. Це прямо суперечило намірам Кремля.

Після згаданого інтерв'ю Л. Каменева газеті «Правда» за намірами якомога швидше ліквідувати українську державність закріпилася назва «курс Каменева» або «каменєвський курс», з яким керівництво УСРР не погоджувалося. В. Затонський, який у той час намагався залагодити галицькі справи, у датованій 31 травня 1919 р. телефонограмі з Проскурова (нині — місто Хмельницький) відзначив ще один чинник, що мав спонукати до хоча б тимчасової відмови від курсу на «злиття»: «Тепер великою перепоною в роботі є поспішність москвичів, що квапляться приєднати Україну. Галичани-українці бажають об'єднуватися з нами, але з підозрою ставляться до русифікації, особливо коли читають „Правду“, московські „Известия“ і особливо останні номера „Боротьби“». І далі питав: «Чи справді взято каменєвський курс, яке ставлення нині до боротьбистів?»

Цю телефонограму негайно було передано Раковському, який на той час у Москві за дорученням пленуму ЦК КП(б)У вів перемовини про об'єднання. У Кремлі тоді вже були змушені рахуватися із доволі категоричною позицією КП(б)У, тому вирішили не форсувати оформлення «злиття». Це було враховано у відповіді X. Раковського: «Заяви Каменева, передані в інтерв'ю, не є думкою ні української, ні російської радянської влади». Здавалося б, перемогла точка зору Києва. Виглядало так, що Кремль визнав потребу створення міжнародної, а не розширення російської «федерації» радянських соціалістичних республік. Це знайшло відображення у публічному акті, що підсумував стан відносин між УСРР та РСФРР — об'єднавчій резолюції Всеросійського ЦВК від 1 червня 1919 р.

У цьому документі, за яким в історіографії помилково закріпилося значення «договору про об'єднання», йшла мова про наміри створити «воєнний союз всіх згаданих радянських соціалістичних республік», який «повинен бути першою відповіддю на наступ спільних ворогів». Відзначалося: «Тому, стоячи цілком на ґрунті визнання незалежності, свободи і самовизначення трудящих мас України, Латвії, Литви, Білорусії і Криму [...]», Всеросійський ЦВК «визнає необхідним провести тісне об'єднання: 1) військової організації і військового командування, 2) рад народного господарства, 3) залізничного управління і господарства, 4) фінансів і 5) комісаріатів праці Совітських Соціалістичних Республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії і Криму з тим, щоб керівництво вказаними галузями народного життя було зосереджено в руках єдиних колегій. Об'єднання повинно бути проведено шляхом погодження з центральними виконавчими комітетами і совітами народних комісарів всіх зазначених совітських республік» (курсив наш. — Авт.). Виділені слова зайвий раз вказують на те, що таке об'єднання вбачалося як майбутній крок, а сама ця постанова була декларацією про наміри, яка підтверджувала і узагальнювала подібні декларації України та інших радянських республік.