Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 88

Питання централізації було нагальним. Але навіть за стрімкого прямування до злиття, Кремль не забував, що публічна ініціатива мала виходити з України. У радянському порядку саме українська сторона першою задекларувала потребу «спільності боротьби та єдності керівництва» у боротьбі зі спільними ворогами. Щоб продемонструвати суспільну підтримку об'єднавчої ініціативи, 19 травня 1919 р. ВУЦВК разом із «Київською радою робітничих депутатів, повітовим з'їздом селянських депутатів і представниками Київських професійних спілок та фабрично-заводських комітетів» ухвалив постанову «Про об'єднання військових сил радянських республік». У ній, зокрема, проголошувалося: «Усі матеріальні засоби... мають бути зосереджені навколо спільного для всіх республік центру». В основу цього рішення було покладено згадану вище, розроблену Троцьким директиву. Тобто насправді це була ініціатива Кремля, а не української сторони.

Промовистим штрихом, що характеризує реалії ухвалення у Києві цієї об'єднавчої декларації, є той факт, що того ж таки 19 травня, як це зазначено у відповідному компартійному протоколі, перед засіданням ВУЦВК відбулася «нарада членів Центрального комітету РКП з членами Центрального комітету КПУ і деякими відповідальними працівниками», на якій, власне, і ухвалювалося виконання ініційованих центром «об'єднавчих» завдань. У нараді взяли участь два (з п'яти наявних на той час) члени політбюро ЦК РКП(б) — Л. Троцький та Л. Каменєв, а також заступник голови ВРНГ РСФРР Георгій Ломов. Таке представництво яскраво свідчить про важливу роль України у планах Кремля. Враховуючи централізм РКП(б), можна впевнено стверджувати, що мова йшла про необхідність виконувати директиву Кремля, затверджену пленумом ЦК РП(б) від 4 травня. Така теза підтверджується змістом ухваленої постанови. Ті рядки резолюції, у яких ішлося про рішення «погодитися з постановою ЦК РКП про ліквідацію українського фронту і безпосереднє підпорядкування військових округів Реввійськраді Республіки» та про потребу «провести через ЦВК рад України сьогодні ж директивну резолюцію про єдність фронту та єдність військової боротьби», виразно підтверджують нашу тезу про те, що згадана резолюція ЦВК рад України була ухвалена за наказом Кремля.

Той факт, що українські владні органи затвердили «об'єднавчу» директиву Кремля лише в присутності членів політбюро ЦК РКП(б), свідчить про її, скажімо так, недостатню популярність в УСРР. До того ж ЦК КП(б)У таки запропонував деякі доповнення до директиви Кремля, у яких ішлося про потребу формального збереження національної специфіки військових сил. Мова йде, зокрема, про такі рядки: «2. Усі військові частини, що формуються на території України, формуються як українська армія з відповідною назвою частин. [...] 4. Головнокомандування має відповідно (після остаточного затвердження рішення про „єдність“. — Авт.) змінити свою назву, щоб вийшло приблизно таке: „Головнокомандування всіма збройними силами радянських республік“. Довести про цю постанову через тт. Троцького та Каменева до відома ЦК РКП з проханням вжити заходів /стосується п. 2 та 4/».