Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 68

Участь мас у владній вертикалі: особливості 1919 р.

Більшовики в Росії тільки навесні 1918 р. почали власну революцію — комуністичну. Україна тоді перебувала за межею їхнього безпосереднього впливу. Поставлене завдання Ленін у травні 1918 р. сформулював так: «Нам треба зовсім по-новому організувати найглибші основи життя сотень мільйонів людей». Ішлося про оголошення великого виробництва загальнонародною (а фактично — державною) власністю, про колективізацію (а насправді — одержавлення) дрібного виробництва, про ліквідацію товарно-грошових відносин і створення на руїнах ринкової економіки централізованого планового господарства.

На відміну від періоду кінця 1917 — початку 1918 р., коли більшовицьке керівництво, щоб отримати контроль над радами, перехоплювало народні гасла і демонструвало спроби їх втілення в життя, з початку 1919 р. воно намагалося керувати масовим рухом, спрямовуючи його в потрібне русло. Більшовицькі керманичі цього разу мали конкретні плани щодо управління Україною. Їх виникненню сприяв досвід, здобутий у Росії. Вони були впевнені в популярності радянської влади, під якою на той час розуміли систему рад як форму свого контролю над суспільством. Тому без застережень експортували її в Україну. Місцеві ради визнавалися більшовиками лише в тому випадку, коли ними керували комуністи чи вони перебували під комуністичним впливом.

Ставлення до рад як до підлеглих компартійному керівництву органів (а не як до багатоступінчастої форми представницької демократії, якими вони були до початку комуністичної революції) було сформоване керівниками КП(б)У ще в липні 1918 р. на І з'їзді КП(б)У. У резолюції «Про ставлення до так Званих „Совітів“» наголошувалося, що «в нинішніх умовах такі органи легально існувати не можуть, а тому всяка установа, що існує легально і називає себе Совітом, неминуче дискредитувала саму ідею совіта депутатів». Суспільству нав'язувалася думка про те, що терміни «совіцький» і «більшовицький» є синонімами.

Владна вертикаль у вигляді системи рад за своєю формою передбачала виборність радянських органів знизу вгору. Однак, розуміючи, що в умовах реального вибору більшовики не здобудуть контролю над селом і загалом над Україною, на початку 1919 р. ЦК РКП(б) ініціював інший шлях легалізації своєї влади. До опанування села вибори низових рад відкладалися на майбутнє, а реальна влада на місцях передавалася революційним комітетам (ревкомам) та комітетам бідноти (комбідам). У законодавчих актах, як і в більшовицькій пропаганді, не проводилося різниці між поняттями «радянський» і «комуністичний». Приміром, в ухваленому у грудні 1918 р. декреті «Про організацію влади на місцях» зазначалося, що ревкоми створюються із «безумовних прихильників совітської влади». А там, де вже діяли «партійні організації комуністів», вони брали на себе організацію місцевого ревкому. Водночас відділ внутрішніх справ мав право як призначати потрібних людей до будь-яких ревкомів, так і в будь-яку мить змінювати склад ревкому. Тобто більшовицька влада, яка вперто називала себе «радянською» навіть за відсутності рад, була відверто диктаторською. Однак на словах вона залишалася «народною».