Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 66

На підтвердження прихильності до права націй на самовизначення РНК РСФРР визнав незалежність Естонії (7 грудня 1918 р.), Латвії та Литви (22 грудня). Ці декрети були затверджені постановою ВЦВК від 24 грудня 1918 р. Аналогічне рішення щодо Білорусії було ухвалене Президією ВЦВК 5 лютого 1919 р. Як бачимо, в цьому переліку немає України, хоч керівництво УСРР очікувало цього. Можливо, причиною такого «невизнання» були побоювання реального відокремлення радянської України від Росії, бо до цього все йшло. Але це зовсім не означало ненадання радянській Україні тих формальних прав, які визнавалися за перерахованими вище радянськими республіками. Така оцінка підтверджується й тим, що надалі в постановах керівництва РСФРР Україна згадувалася в одному ряду із вказаними «незалежними» республіками. І саме завдяки такій формальній державності керівники багатьох повстанських загонів охоче йшли на контакт з більшовиками, які таким чином і поширювали свій вплив.

Опанування України з допомогою української форми радянської державності сприяли поліпшенню іміджу більшовицької влади. Мало хто замислювався над реальністю таких декларацій. Більшовики для багатьох повстанців були тією силою, що зберегла органічну єдність національного і соціального. Успіху більшовиків сприяла й фактична некерованість повстанським рухом з боку Директорії УНР, відсутність чітко визначених цілей та першочергових завдань її існування, розбрат серед її керівництва. Окрім того, Директорія УНР була спадкоємицею Центральної Ради, яка, власне, й запросила Німеччину на допомогу. Ця обставина була однією з ключових у більшовицькій пропаганді, яка намагалася «самостийность» (так звучало російською мовою) ототожнити з «буржуазно-поміщицьким» впливом і намірами «імперіалістів» загарбати Україну.

Успішна агітаційно-пропагандистська робота велася не лише в лавах повстанців, а й серед тих німецьких військових, яких ще не встигли вивести з України. Саме з їх допомогою більшовикам вдалося опанувати Харків. У записці керівників більшовицького повстання у Харкові зазначалося: «1 січня починаємо виступ. Повідомте ваші ресурси та наміри. Німці беруться затримати українські війська, зайнявши разом з нами вокзал. Дійте рішуче, напролом. Українські війська дуже ненадійні, перед сміливістю відступають». У датованому 2 січня 1919 р. донесенні І. Вацетісу з підписами В. Антонова та В. Затонського зазначалося: «Реввійськрада постановила почати рішучий наступ на Харків».