Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 67
Геннадій Єфіменко
Наступ був вдалим, результативними виявилися й наслідки агітаційно-пропагандистської роботи. 4 січня 1919 р. Реввійськрада РСФРР постановила «створити єдиний Український фронт, відносно якого партизанські українські загони становили б складову його частину. Для керівництва Українським фронтом створюється Реввійськрада в складі командувача Антонова та членів Реввійськради — за призначенням українського уряду». У директиві І. Вацетіса від 6 січня 1919 р. з приводу складу та завдань Українського фронту окремим пунктом визначалося: «На всій території України мають бути широко використані дії партизанських загонів та політична робота». Ця настанова була виконана на повну силу. Найбільшими військовими об'єднаннями, які перейшли на бік Червоної армії, стали загони під проводом Нестора Махна та Ничипора Григор'єва. Перший із названих отаманів був прихильником анархізму, а другий перебував під впливом українських соціалістів-революціонерів (боротьбистів).
Важлива деталь: «українська» назва спочатку армії, а потім і фронту зовсім не означала українського, тобто підпорядкованого українським органам влади і такого, що відстоює інтереси УСРР, змісту цих формувань. Про це відверто писав наприкінці січня 1919 р. у зверненні до ЦК РКП(б) X. Раковський: «ТРСУУ (Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. —
Протягом січня—лютого 1919 р. більша частина України була зайнята Червоною армією. Головним чинником стрімкого опанування України стала та обставина, що політично активні низи сприймали більшовиків як носіїв тієї форми радянської влади, яка вміщалася в гасло «Вся влада місцевим радам!» У пам'яті залишалося значною мірою реалізоване в Росії гасло «Землю — селянам!» та прихильність Кремля до права націй на самовизначення вкупі з лояльним ставленням до розвитку національних культур. Так було на початку опанування більшовиками України.
1919 р. як міжнародна, так і внутрішньоросійська ситуація порівняно з початком 1918 р. відчутно змінилася. Більшовицьке керівництво не мало наміру повторювати в Україні весь пройдений у Росії шлях становлення своєї влади. Натомість воно намагалося механічно перенести існуючі на початок 1919 р. правила гри в Україну. В деяких питаннях, насамперед земельному, була спроба піти далі того, що було вже зроблено в Росії. До того ж наміри Кремля не обмежувалися Україною, а перспективи здавалися райдужними. У промові на конференції залізничників 16 квітня 1919 р. Ленін відзначав: «Із завоюванням України і зміцненням радянської влади на Дону наша сила міцнішає». Здавалося, настав час подумати про поширення своєї влади за межі колишньої Російської імперії.