Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 192

13 травня 1933 р. стало останнім днем в житті письменника. Певним містичним збігом є дата, адже 13 було улюбленим числом Хвильового. Після арешту Ялового на квартирі письменника зібралася Микола Куліш та Олесь Досвітній, також була присутня його дружина. Вони обговорювали ситуацію довкола арешту Ялового. Розмова скінчилася рішенням звернутися до прокурора Верховного суду УСРР Л. Ахматова. Коли вже всі збиралися розходитися, Хвильовий вийшов до сусідньої кімнати і почувся фатальний постріл. У передсмертній записці, яку він заготував заздалегідь, відчувався крик душі письменника: «Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13-те. Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм! Хай живе соціалістичне будівництво! Хай живе комуністична партія!» (див. вклейку, рис. XXIV).

Смерть Хвильового сколихнула мистецькі середовища в Україні. Вона стала останнім маніфестом письменника.

Загострення політичної ситуації, спровоковане центральним керівництвом країни, зумовило спалах репресій в Україні 1933 р. Центральна влада розпочала «полювання на відьом» — боротьбу з потенційною, але насправді не існуючою опозицією. Насильство дедалі більше ставало нормою життя радянського суспільства.

Тотальний розгром інтелігенції розпочався з цькування колишнього наркома освіти УСРР М. Скрипника. Саме, його партія призначила відповідальним у потуранні націонал-ухильництву. 23 лютого 1933 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про призначення нового наркома освіти В. Затонського. Його першим заступником став Андрій Хвиля, який встиг себе зарекомендувати як ревний борець з націонал-ухильництвом під час літературної дискусії 1925—1927 рр.

У листопаді 1933 р. на об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У саме А. Хвиля виступив з розгромною промовою щодо «скрипниківщини», яка стала ще одним жупелом, вигаданим партійними функціонерами. Скрипника звинуватили у створенні перепон між російською і українською культурою; орієнтації розвитку української мови на буржуазну Польщу і Чехословаччину; підтримку націоналістичних організацій та угруповань, таких як: ВАПЛІТЕ, «Березіль», «Авангард»; примусовій українізації національних меншостей.

Насправді владі потрібен був привід аби розпочати масштабні чистки в системі Наркомату освіти та, відповідно, науці й культурі, якими він опікувався. Той же П. Постишев, призначений «смотрящим» від центру, на листопадовому об'єднаному пленумі повідомляв, що протягом останнього часу з системи Наркомосу було вигнано 2 тис. осіб націоналістичного елементу. Тільки протягом 1933 р. у обласних управліннях освіти за політичними мотивами замінило 100 % керівництва, у районних — 90 %.

Тотальної чистки зазнали видавництво «Української радянської енциклопедії», кіностудія (ВУФКУ), музеї багатьох міст України, Київське історичне містечко (Лавра), бібліотеки республіки (Всенародна бібліотека України), геодезичне управління, Державні курси українізації ім. К. Маркса, Інститут української культури ім. Д. І. Багалія, Інститут ім. Т. Г. Шевченка, Інститут радянського права у Харкові та багато інших.