Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 178

Одним із засобів, який мав послабити антибільшовицький спротив в Україні в добу другого комуністичного штурму, було посилення українізації у 1928—1932 рр. Ця сфера, як ми вже згадали вище, опинилася в руках М. Скрипника. Він був прихильником окремішності української мови та культури і всіляко відстоював свою точку зору. Зокрема, він вважав, що вплив політики на мовознавство має бути мінімальним. Завдяки цьому мовознавчі студії в Україні могли розвиватися автономно. З іншого боку, Наркомат освіти для компартійно-радянської номенклатури не був таким дороговказом, як генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович, тому в її середовищі після зміни Л. Кагановича на добре відомого в Україні С. Косіора, дещо зменшилося використання української мови.

На національну політику Кремля в Україні мали вплив і міжнародні чинники. На той час ще не згасли, а з початком світової економічної кризи 1929 р. навіть посилилися сподівання на «світову революцію». Комунізм здавався ближчим, аніж це було на початку непу. На подальшу експансію комуністичного режиму орієнтувалася і мовна політика Кремля, який намагався підкреслити свою відмову від русифікаційної політики царизму. Для цього в СРСР тривалий час впроваджувалася латинізація мов. Протягом 1923—1935 рр. (переважна більшість — 1929—1932 рр.) на латинській основі було створено писемність для 31 народу, що не мав її до цього часу, перекладено 23 мови з арабською основою та 7 з інших. Латинізація навіть стосувалася низки мов, які раніше отримали алфавіти на кириличній основі. Один із керівників ділянки мовознавства в СРСР професор Микола Яковлєв наголошував: «При обговоренні питання латинізації східні національності свідомо обрали латинську абетку як таку, що не має у своїй історії якого-небудь присмаку русифікаторської політики та насильницької місіонерської діяльності».

Латинізація відбувалася і на території України. Приміром, 29 січня 1932 р. політбюро ЦК КП(б)У затвердило рішення про переведення молдавської абетки на латиницю, а 20 лютого 1932 р. було ухвалено постанову ВУЦВК про повний перехід на латинізовану абетку усіх випадків «писаного і друкованого вживання тюрксько-татарських мов». Втім, мовна політика щодо національних меншин в Україні мало впливала на мовну українізацію, там головну роль відігравали інші чинники.

З іншого боку, напередодні нового комуністичного штурму, який багатьма сприймався як відмова від вимушених поступок (в тому числі і мовних) і перехід до безпосереднього будівництва соціалізму/комунізму, в середовищі партійної номенклатури активізувалося питання про злиття мов. Насамперед це стосувалося України, де на той час українська мова ставала «головнішою», а щодо росіян дедалі частіше почали вживати термін «національна меншість». Такі зміни викликали спротив компартійно-радянських діячів, особливо тих, хто не знав української мови. Своє небажання вивчати українську мову такі діячі аргументували «інтернаціоналістським» підходом та уявною близькістю комунізму. При цьому мовна українізація розглядалася ними як гальмо соціалістичного будівництва. Щоб стримати поширення таких поглядів та не отримати внаслідок нового комуністичного штурму подібний до 1919 р. результат, Кремлю потрібно було теоретично обґрунтувати потребу сприяння мов розвитку гноблених раніше націй в умовах соціалістичного наступу.