Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 173

Зрештою, лише в лютому 1922 р. вдалось «продавити» рішення про переобрання голови-президента та президії ВУАН. Крапку в протистоянні поставив сам М. Василенко. Незважаючи на вмовляння присутніх, він оголосив про відмову від повноважень президента, підкресливши, що йде з посади не з власної волі.

Вибрати нового президента виявилося справою нелегкою. З одного боку, президентом мав стати авторитетний вчений і добрий організатор науки, з іншого — його кандидатура мала влаштувати владу. Втім, пристосовуючись до вимог влади, вчені, попри все, ретельно дотримувались демократичних принципів виборів голови-президента, докладно розписаних ще в статуті 1918 р. Зрештою, після кількох тижнів консультацій та обговорень із другої спроби наприкінці березня 1922 р. більшістю голосів на голову-президента було обрано академіка О. Левицького.

Головувати йому довелось недовго: у травні 1922 р. 73-річний О. Левицький помер. Навчені попередніми виборами, вчені цього разу дуже швидко дійшли згоди. Попри те, що були висунені кандидатами семеро осіб, шестеро з них балотуватись не погодились. У списку на голосування залишився один віце-президент ВУАН Володимир Липський, який і був обраний у червні 1922 р. та невдовзі благополучно затверджений Наркомосом. Липський перебував на посаді президента ВУАН до 1928 р., коли був змушений подати у відставку через тиск, який чинила на нього влада.

Із середини 1920-х рр. до певної міри покращилось матеріальне забезпечення науковців, нарешті більш-менш регулярно стали виходити академічні періодичні видання, з'явились нові науково-дослідні інституції. У цілому в Україні наукові дослідження інтенсифікувались. Бажаючи проводити наукову працю на батьківщині, до України із еміграції стали повертатись учені. У березні 1924 р. до роботи у ВУАН став академік Михайло Грушевський, який спромігся за короткий термін розбудувати Історичні установи ВУАН. Ці установи об'єднували півтора десятка комісій історичного профілю та науково-дослідну кафедру історії України, до них були залучені як постійні, так і нештатні співробітники, понад 200 осіб з усієї України. Переїжджали до радянської України й західноукраїнські науковці. Приміром, 1926 р. у Харкові одну з кафедр Геодезичного інституту очолив колишній професор Вищого педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі, видатний географ та картограф Степан Рудницький. Наступного року він організував та очолив Український науково-дослідний інститут географії і картографії, а 1929 р. був обраний академіком.

Водночас влада робила чергові кроки щодо контролю над ученими та їхніми контактами, передусім закордонними. Для того щоб виїхати за кордон у відрядження, потрібно було докласти чималих зусиль. Академічним працівникам, наприклад, крім підтримки Спільного зібрання ВУАН треба було домогтись дозволу Укрнауки (у віданні цього органу Наркомосу перебували всі науково-дослідні інституції УСРР). Дозвіл цей давався лише після розгляду питання у секретаріаті ЦК КП(б)У або навіть на політбюро ЦК, а це передбачало кількаразове відвідування урядових установ із відповідними клопотаннями. Навіть президент ВУАН академік В. Липський, попри свій статус, у травні 1925 р. писав, що не розраховує на закордонне відрядження, бо не може «49 разів бути в Наркомосвіті плюс 13 разів десь у другому місці, як зробив [акад.] Μ. М. К[рилов]», а без кількаразових відвідин Наркомосу в Харкові годі було й сподіватись на дозвіл.