Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 152

Навіть згадані у зверненні «Просвіти», громадські культурно-освітні установи, які значно поширилися на українських теренах колишньої Російської імперії після повалення самодержавств, 1920 р. не були заборонені. Керуючись правилом: не можеш побороти — спробуй очолити, більшовики спробували зсередини захопити «Просвіту». Цього року на терені УСРР діяв 1541 осередок «Просвіти», причому більшість із них була на державному утриманні.

У липні 1920 р. було вироблено зразковий статут «Просвіти», який визначив, здавалося б, прокомуністичний характер її діяльності. Оголошувалося, що заможне селянство, поміщики й фабриканти не мають права брати участь у роботі «Просвіти». По суті йшлося про завдання перетворити осередки «Просвіти» на ідеологізовані заклади, знаряддя комуністичного виховання та «підвищення класової самосвідомості трудящого населення». У циркулярі від 23 липня 1920 р. окремим пунктом відзначалося: «Ті „Просвіти“, котрі уперто стоятимуть на шляху контрреволюції й бойового націоналізму, не піддаючись впливу відділів народної освіти, треба поступово, але рішуче ліквідувати». Але взяти під цілковитий контроль держави «Просвіту» не вдалося. А після взяття навесні 1921 р. курсу на зміну національно-культурної політики влада стала на шлях цілковитої ліквідації осередків «Просвіт» у радянській Україні.

Спроба відмовитися від курсу на сприяння розвитку української мови та культури сталася після впровадження непу та укладення у березні 1921 р. миру з Польщею, «українська» складова війни з якою (УНР Петлюри була союзником Польщі) відігравала вагому роль у мовній політиці більшовицької влади в Україні 1920 р. Чимало представників компартійно-радянської номенклатури вирішили, що грати в лояльність чи повагу до української мови та культури вже немає потреби, тобто від зробленої наприкінці 1919 р. поступки (визнання української мови) слід відмовитися. Мовляв, селяни і так отримали послаблення, а УНР Петлюри вже жодної небезпеки не несе. Те роздратування українізацією школи та поширенням української мови у видавничій справі, яке раніше приховувалося, тепер уже не стримувалося.

Знакове «з'ясування стосунків» відбулося на Першій Всеукраїнській партійній нараді, що відбулася 2—4 травня 1921 р. Участь у ній взяло 106 осіб, з них 39 з вирішальним голосом і 67 із дорадчим. У промовах декого з учасників при обговоренні національного питання йшлося про «націоналістичні тенденції» і під цим розумілися саме дії, спрямовані на впровадження української мови в сфері освіти та видавничої справи. Нервова атмосфера не сприяла виробленню зваженої резолюції. Тому, за пропозицією Д. Мануільського, було ухвалено рішення «про неухильне впровадження в життя резолюції пленуму ЦК РКП(б) від грудня 1919 р.». У кінцевій резолюції наради було передруковано частину затвердженої VIII конференцією РКП(б) у грудні 1919 р. постанови і підкреслено в ній ту частину, де говорилося про прагнення «перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудових мас». Окремо пояснювалося, чому не можна використовувати жорсткішу риторику: «Ця резолюція, що лишається в силі й донині, не скасована ні одним з'їздом, ні партійною нарадою, не потребує ніяких коментарів, і повинна впроваджуватись партією з усією рішучістю в життя». Яскравим показником реальних настроїв більшості учасників конференції стала заувага в тексті резолюції про одночасну боротьбу з «проявами великоруського русотяпства і українського шовінізму». Таким чином, саме не скасоване партійне рішення стало тим бар'єром, який не зважилися переступити більшовицькі функціонери в Україні.