Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 113

а) розширити посівну площу до розмірів 1916 р.;

б) організувати обробляння землі і сівбу за можливості шляхом громадської організації праці;

в) до плану обробляння за сівбу ввести трудомісткі культури, насамперед бурякову та олійну.

Бачимо, що влада намагалася суто адміністративним способом визначити, що, скільки й де треба сіяти. При цьому економічні стимули були відсутні. До 15 січня пропонувалося скласти докладний план розкладки посівного матеріалу. У цій постанові були розписані завдання не стільки для самих селян, як для того апарату, який мав технічно і кадрово забезпечити посівну кампанію. Не забуто було навіть Наркомвоєн, якому було доручено «надати в установленому порядку в розпорядження Посівкомів червоноармійську та трудармійську робочу силу для обробітку полів». Головним «економічним» стимулом для «передовиків посівництва» було названо «збільшення норми продовольчих продуктів, які залишаються у селах та волостях при проведення продовольчої розкладки»... По суті, доведеними до кожного селянського двору державними завданнями на посів селянство поверталося у становище, що існувало до 19 лютого 1861 р. «Світле майбутнє» більшовицьких пропагандистів на практиці оберталося поверненням до кріпацтва. Це був шлях у безвихідь.

Ілюзії та практика повсякденного комунізму в містах

Невід'ємною складовою розпочатого в Росії ще 1918 р. комуністичного будівництва мала стати трудова повинність. Примусовість праці випливала з самої суті позбавленого ринкових важелів господарства. Саме 1920 р., після остаточної руйнації економічних стимулів в економіці, повсюдне розповсюдження трудової повинності стало не лише комуністичним гаслом, а й нагальною потребою влади. Небажання робітника працювати там і тоді, де і коли це було необхідно державі, викликало гостру негативну реакцію. Нерідко таке засноване на відсутності економічної зацікавленості небажання політизувалося, тобто влада сприймала його як контрреволюційний виступ.

Радянська влада зробила трудову повинність конституційною нормою. Відповідна стаття як у Конституції РСФРР 1918 р., так і в Конституції УСРР 1919 р. була ідентичною. Її гаслом стало «Хто не працює, той не їсть». Підкреслимо, що обидві конституції, в тому числі і УСРР, були написані, схвалені й опубліковані в російськомовному варіанті.

Після перемоги над Денікіним основними ставали економічні завдання. У Кремлі вважали, що вирішити їх можна в наказовому порядку, по-військовому. У січні 1920 р. Раднарком РСФРР затвердив правила, згідно з якими кожний громадянин підлягав призову до трудової повинності. При Раді оборони (з квітня 1920 р. — Раді праці й оборони, скорочено РПО) створювався Головний комітет зі здійснення трудової повинності (Головкомтруд). Всеукркомтруд у листі до ЦК КП(б)У формулював свої завдання так: «Необхідне правильне використання і розподіл робочої сили, особливо кваліфікованої; потрібне перекидання запасів робочої сили в ті галузі нашого господарства, які треба оживити в першу чергу». Зрозуміло, що за умови «перекидання запасів робочої сили» як поточного завдання говорити про пролетаріат як «гегемон революції» насправді не доводилося, хоча публічні гасла щодо нього не змінювалися.