Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 115

Наявність великої кількості вільних червоноармійських рук були лише невеликим допоміжним аргументом на користь мілітаризації праці. На той час мілітаризована та примусова праця вбачалася багатьма більшовицькими діячами як органічний елемент будованого ними комуністичного суспільства. Л. Троцький 22 січня 1920 р. у газеті «Правда» опублікував тези, з яких випливало, що керівництво партії розглядає заходи щодо мілітаризації праці як метод здійснення зафіксованої в Конституції загальної трудової повинності. Роз'яснюючи тези, Троцький наголошував: «Мілітаризація праці в тому основному значенні є неминучим основним методом організації робочих сил, їх примусовим групуванням відповідно до потреб соціалізму, що будується».

Курс на примусовість і мілітаризацію праці зустрів чимало опонентів, особливо в Україні. На IV партконференції КП(б)У навколо проблеми мілітаризації спалахнула гостра боротьба. Більшість делегатів солідаризувалася з опозиційними до лінії Леніна—Троцького прихильниками «демократичного централізму» («децисти»). Вони протестували проти вживання терміна «трудовий дезертир» і засуджували каральні заходи в боротьбі з цим явищем: створення штрафних команд, ув'язнення у концтабори тих, хто ухилявся від нав'язуваної праці тощо. Однак, незважаючи на те що на Всеукраїнській конференції КП(б)У децисти отримали більшість, потяг мілітаризації вже зрушив з місця, оскільки у Москві перемогла точка зору Леніна—Троцького. Теоретичну закономірність та практичну потребу примусу обґрунтував Микола Бухарін: «Пролетарський примус в усіх своїх формах, починаючи з розстрілів і закінчуючи трудовою повинністю, є... методом вироблення комуністичного людства із людського матеріалу капіталістичної епохи».

В оприлюдненій 23 березня 1920 р. «Тимчасовій постанові уповноваженого Наркомату праці і соціального забезпечення» зазначалося, що «всі здатні до праці городяни УСРР від 16 до 50 років не мають права відмовлятися від праці, запропонованої їм підвідділом підрахунку і розподілу або його агентами». За недостатньої кількості працівників тієї чи іншої спеціальності або чорноробів спеціальні комісії з проведення трудової повинності мали право надсилати на цю роботу безробітних інших професій. За потреби вони мали право перекидати робочу силу в інші місцевості, і в цьому випадку робітники не мали права відмовитися від переїзду. Відзначалося, що за умови порушення вказаних настанов «накладається кара в адміністративному порядку аж до передання в карні трудові частини та арешту строком до 2 тижнів». При цьому безробітні позбавлялися ще й права на допомогу на період до 3 місяців.