Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 100

Навіть неукраїнська за своїм складом Червона армія перед захопленням України отримала публічний наказ голови Реввійськради РСФРР Л. Троцького, в якому проголошувалося гасло «Вільної незалежної радянської України». У наказі також підкреслювалося: «Україна — це земля українських робітників і трудових селян, лише вони мають право хазяйнувати на Україні, правити нею та будувати в ній нове життя... Горе тому, хто озброєною рукою заподіє насилля трудівникам українського міста або села... Пам'ятайте твердо: ваше завдання — не підкорення України, а звільнення її».

Незалежницька риторика була вагомою складовою нового опанування більшовиками України. Однак їй потрібно було надати хоч якихось форм, а це вже було завдання керівництва КП(б)У. Д. Мануїльський під час дискусій з української тематики на VIII конференції РКП(б) відзначав: «І я, товариші, боюся, що, даючи нам установку, намічаючи певну політичну лінію, котру ми будемо проводити, ви завтра скажете про нас те саме, що ми чуємо про тих русотяпів, котрі наробили величезних дурниць, — скажете: „Ці українотяпи занапащають і радянську Росію“. Ось чого ми боїмося».

Реальні наміри та дії Кремля суперечили незалежницькій риториці. Але в умовах управлінського хаосу першої половини 1920 р. розбіжності між гаслами і реальним курсом не надто впадали у вічі. Маскуванню сприяло поновлення 19 лютого 1920 р. діяльності РНК УСРР та Президії ВУЦВК. У листі до М. Крестинського та В. Леніна X. Раковський так визначив мотиви цього рішення: «Окрім міркувань підняття авторитету укруряду, малося на увазі ще нейтралізувати агітацію, яка відіграла деяку роль у виступах у Київській губернії, що начебто УСРР ліквідовується».

У зв'язку з публічним визнанням української мови та взяттям зобов'язань з її розвитку постала проблема з управлінцями. Гострою була потреба в таких кадрах, які б зуміли враховувати у своїй праці місцеві особливості, добре знали українську мову і водночас були надійними провідниками політики ЦК КРП(б). Особливо нагальним дефіцит таких працівників був на Правобережжі. Від відряджених керувати цією частиною України С. Косіора, Я. Епштейна та В. Затонського лунало найбільше прохань та вимог про надсилання кадрів, що знають українську мову. Приміром, у телеграмі до В. Леніна та ЦК РКП(б) від 19 лютого 1920 р., яку підписали С. Косіор/Я. Епштейн та В. Затонський, пропозиції щодо посилення впливу більшовиків в Україні мали такий вигляд: «Вважаємо необхідним: 1) Перенесення урядового центру до Києва в найкоротший термін; 2) Не форсувати розриву із союзниками; 3) Провести додаткову мобілізацію для Правобережжя та Півдня; 4) За спеціальною мобілізацією направити в Україну всіх комуністів, що розмовляють українською».