Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 99

Поява гучного наголошення на правах української мови та культури була незрозумілою й іншим членам ЦК КП(б)У Тим більше, що в перший період існування УСРР (січень—серпень 1919 р.) з боку Кремля якщо й лунали претензії, то вони жодного разу не стосувалися нехтування українською культурою, тоді як саме надіслані з центру діячі місцевого масштабу («саранча» — за висловом низки учасників конференції) відзначалися зневагою до всього національно-українського значно більше, ніж місцеві працівники.

Аналіз промов, виголошених різними діячами на VIII конференції РКП(б), спонукає до висновку про те, що визнання української мови та культури розглядалося в Кремлі як поступка українцям. Це, з одного боку, свідчило про реальну силу українського національно-визвольного руху, а з іншого — про те, що подібне визнання було лише маскуванням, а не реальною зміною курсу. Адже наприкінці 1919 р. світова революція і міжнародна (всесвітня чи всеєвропейська) робітнича радянська республіка ще вважалися справою недалекого майбутнього, а в перші роки існування міжнародної комуністичної спільноти національні відмінності мали відмерти.

З огляду на прогнозовану близькість комунізму, на конференції тривала дискусія про те, наскільки були потрібні такі «поступки». Лише В. Затонський виступив проти вживання цього терміна як синоніма визнання права українців на розвиток власної мови та культури. Він відзначав: «Якщо йдеться про українську мову, то це не поступка». Коріння подібних хибних поглядів він вбачав ось у чому: «Це стара звичка товаришів дивитися на Україну як на Малоросію, як на частину Російської імперії — звичка, котра втолочена вам тисячоліттями існування російського імперіалізму». Але на його перестороги взагалі ніхто не звернув уваги.

На конференції перемогла ленінська точка зору. Окрім визнання української мови та культури, під час третьої спроби опанувати Україну Кремль не лише дозволив, а й наполіг на застосуванні в агітаційно-пропагандистській роботі незалежницької риторики. У резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» відзначалося: «РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР». А сам В. Ленін у «Листі до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним» підкреслював: «Незалежність України визнана і ВсеЦВИКом (Всеросійським Центральним виконавчим комітетом) РСФРР (Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки і Російською комуністичною партією більшовиків». Щоправда, в тексті названих документів акцент робився на визнанні права українців на власну мову та культуру, про українську державність говорилося більше як про незаперечне право українського народу. Та й щодо визнання незалежності України ВсеЦВИКом Ленін просто збрехав. Незважаючи на його запевнення, такого офіційного акту на той час не існувало. Натомість у резолюції VII Всеросійського з'їзду рад (5—9 грудня 1919 р.) було відзначено, що «нині відносини між Українською Соціалістичною Радянською Республікою і РСФРР визначаються федеративним зв'язком».