Читать «Тричі мені являлася любов» онлайн - страница 84

Франко не кривить душею. “Я мусив хоч крихітку полюбити Вас”… Так, Ольга знає, що ніколи їй не скаже і не напише того, що колись писав другій Ользі - Рошкевич. Нехай та далека і загублена любов буде його зіркою. Нехай! Вона ж буде тою, хто піде з ним поруч. Буде ділити з ним кусник черствого хліба; буде ділити з ним горе, біду, все… Буде його захисником і пристанищем. Зробить те, на що не відважилась ще ні одна жінка…

Вістка про заручини Франка з Хоружинською швидко облетіла Львів. Як? Хіба тут, у нас, мало порядних дівчат, що аж мусив їхати до Києва? Тільки ота вдавана вихованість і порядність галичан примушує “поздоровляти” Франка з тим, що він “змінює свій стан супружий”, - тобто жениться.

Антоніна Трегубова переконана, що Ольга погодилась стати дружиною Франка, “бо не має уявлення про Галичину і галичан”. От коли б побачила, то все було б по-іншому. І, збираючись їхати до Михайла Драгоманова в Женеву, Антоніна вирішує “прихопити” із собою Ольгу. Нехай вона побував у Львові, “придивиться до Франка на місці”. Нехай зрозуміє, що таке Галичина. Антоніна постійно твердить Ользі, що, не дивлячись на те, що Франко “проскрібований”, що він сидів у тюрмі, що його й надалі переслідують, але він є і залишається “хорошим женихом”. Хіба вже того, твердила Антоніна, не вистачає, що він популярний, що про нього всі говорять, а молодь до нього тягнеться? Хіба цього замало? Уяви собі, Ольго, що Франко взяв би якусь попівну. Не потрібно думати за гроші, за хліб, за помешкання. А якою б гордою стала оця попівна. Скільки би то радості було, коли б прийшла на якийсь концерт, а там оголошують, що буде виконана пісня, яку написав Франко, її чоловік! Отой, що в новому гарному костюмі, в чистій сорочці! Отой, іцо тут під боком, коло мене. Якими би то очима дивились па неї, па оцю вибрану таким чоловіком, що хоч і відсидів своє (всі ми були молодими і всі ми не без гріха!), але тепер порозумнів, “взявся за розум”. То вона його навернула на путь істини, аякже. Від заздрості всі б потріскали, а особливо ті “ревальки”-суперниці, в котрих що не чоловік, то картяр чи п'янчуга… Ім'я, ім'я! - ось чого бракує, і цим іменем Франко міг би когось ощасливити! А яке майбутнє! Міг би при порядній жінці професором або й послом стати. Все решта, панове, дурниці! Головне не минуле, а то, що є. А ти чим станеш для Франка, Ольго? Чим? Захистком? Ти й сама потребуєш захисту. Побачиш…

Оці “порядні” потім не раз будуть говорити й позаочі, а то й прямо Ользі в очі: “Ось узяв росіянку, панянку, та ще й бідну. Взяв би галичанку, міг би й вибрати багатеньку”. Дійсно, чогось той Франко недооцінював отих “багатеньких галичанок”, які про себе самі співали, що мають “найсолодші губки”, “найрумяніші щічки” і все вище норми. А як потім “жаліли” Франка! Нігті гризли від того, що не ощасливили Франка, не стали тими галичанками, котрі б забезпечили поетові “вигідного життя”.