Читать «Тричі мені являлася любов» онлайн - страница 81

Ну, але сли так але не буде, то що скаже Ваш розум? Поперед всего він може повстати проти зв'язку з чоловіком, живучим в другім государстві, серед інших порядків і зовсім чужих людей та обставин. Я дуже добре розумію всю вагу сего аргументу; знаю, як тяжко чоловікови, що зжився з певними обставинами і людьми, покидати їх, покидати родичів і свояків і йти за границю, та ще й до чоловіка, котрого майже зовсім не знаєш”.

Він запевнив Ольгу, що така вже жіноча доля: приходить час, і треба йти з батькової хати між чужі люди з чоловіком. Але хіба між Галичиною та Києвом є китайський мур? Хіба зв'язки з родиною не можна підтримувати? “Мені здаєсь, - намагається переконати він її, - що кожда людина щира і спосібна - а за таку я вважаю й Вас - зможе жити і привикнути у нас, бо зможе знайти у нас роботу, хосенну для загалу і близьку єї серцю. А се, мабуть, нечувана річ, щоб хто вмер з нудьги при роботі, котра єму мила і з котрої він бачить користь для свого народа”.

А любов? Як бути з нею? Ах, Олю, мила Олю, хіба ж ця любов дається тільки розумом, знанням? “Хіба вона не так, як той дух, що віє, куди хоче? Хіба ж вона не приходить через ніч, не виростає з тихої симпатії, з уподобання частише навіть, ніж рівности думок і переконання? Знане, взаїмне поважане, схожість думок і переконань дають їй тривку і здорову підставу, дають їй поле до розвитку і зросту, се так, - але се діло зовсім осібне, не маюче нічого спільного з першим почином того чутя…” Так писав Франко 1885 року.

Пригадайте його листи 1875 року до Ольги Рошкевич, сповнені палкої пристрасті. Лист до Ольги Хоружинської холодний і розсудливий. “В Галичині, - пише він, - аби тілько руки, а діла всякого доволі найдеся. Чи схочете занятися школою, обученєм дітей, чи так-таки працею пропагандовою між жіноцтвом, чи працею літературною або науковою, до всего сего найдете у нас поле і спосібність…”

І Ольга приймає пропозицію Франка. (Лист від 12 вересня 1885 року). Правда, ще нерішуче… 29 вересня Франко пише їй: “Значиться, не тільки розум Ваш тягне на мій бік, але й чуття відзиваєся. А коли так, то чим же відповідь Вашу називати нерішучою? Для мене вона зовсім рішуча і приносить мені більше, ніж я міг і надіятися”. Правда, Ольга писала Франку, що для остаточної відповіді вона мусить ще переговорити з “одним родичем з Одеси” та, крім всього, їй дуже соромно, що вона не вміє добре говорити та писати по-українськи. “Нехай се зовсім не конфузить Вас, - заспокоює її Франко, - що недобре виражаєтесь по-українськи. Пишіть хоч і по-московськи. Кожде Ваше слово, на якій воно мові буде, для мене рівно дороге і миле. Адже ж я знаю, що Вам ніде було вивчитись української мови, - так чого ж ту встидатися? Нехай ті встидаються, котрі не дають українцям вчитись на своїй рідній мові”.