Читать «Тричі мені являлася любов» онлайн - страница 58

Роман Горак

Коли Софія доповіла про неї Франку, він довго не міг нічого сказати, як би щось йому застрягло в горлі, лиш по хвилі сказав, щоб її не впускала й на поріг.

Софія вийшла до пані Зигмунтовської і чемно сказала, що доктор не зможе її прийняти, йому погано. Целіна, не попрощавшись, повернулась і швидко збігла сходами вниз на вулицю. Софії чогось здалось, що саме в цей час знявся в саду вітер і жбурнув за нею минулорічним опалим листям. Пригадує Софія, що було це саме того дня, коли до Франка приходив посланець від митрополичої канцелярії Теодозій Галущинський, щоб висповідати його, але Франко відправив монаха ні з чим.

Микола Вороний, відомий український поет і перекладач на українську мову “Інтернаціоналу”, “Варшав'янки” та “Марсельєзи”, у своїх спогадах, надрукованих на сторінках “Всесвіту” в 1926 році під назвою “Перші зустрічі з Іваном Франком”, писав: “І ось тепер я, схиляючись перед пам'яттю свого великого учителя і друга, думаю, що не схиблю тим його пречистого образу, а ще більше, може, приверну до нього очі тих, що високо шанують пам'ять його, коли дозволю собі одну нескромність, виявивши таємницю його життя, про котру глухі чутка давно вже ходили поміж людьми і яку в інтимних розмовах він зробив мені честь повідати. Так. Все своє життя він кохав тільки одну пані, і кохав її платонічно, як Данте свою Беатріче. Не назову її прізвища, а тільки, що під іменем Регіни Франко виводить її в своїх поетичних і прозових творах (“Лісова ідилія”, “Перехресні стежки”). Власне, це дало мені право в іншому вірші, присвяченому Франкові в час його 40-літнього ювілею, писати:

Стоптані перли, зів'яли листки Волали його перехресні стежки… Зрадила доля мужицького сина, Але, й останній свій ронячи цвіт, Серце їй слало привіт “Ave Regina”.

Нею натхнений, він написав “Зів'яле листя” та інші поезії. Честь їй висока за це. А ще більша честь належить їй за це, що коли вже умирав наш поет… це була вона, та єдина і поважна старша пані, що приходила його навідувати і своєю пестливою рукою назавжди закрила його згаслі очі…”

Не було цього. Не їй, оцій поважній старшій пані, судилось закрити поетові очі…

Софія Монжеєвська, яка запам'ятала Целіну Зигмунтовську, стверджувала, що більше Целіна до Франка ніколи не приходила.

Так вже вийшло, що їй, Софії Яремівні Монжеєвській, пізніше Гончар, судилось закрити очі Франку і обмити його тіло до домовини. Вона так ніколи і не довідається, хто такою була ота пані Зигмунтовська для Франка. Колись її до дрібниць будуть випитувати про ці відвідини Зигмунтовської і будуть просити, щоб навіть інтонацією передала, як говорила Зигмунтовська і як говорив Франко. Вона ніяк не могла пояснити, чому Франко не захотів бачити цю поважну паню.

Незадовго до смерті Софії Яремівни її віднайшов в Івано-Франківську старший науковий працівник тамтешнього краєзнавчого музею і, розуміючи всю важливість свідчень Монжеевської, записав її спогади на магнітофонну плівку.