Читать «Тричі мені являлася любов» онлайн - страница 42

Павлик у відповідь пише обурливого листа. Він переконаний, що це все від того, що Франко ще не викинув з голови свою попівну Ольгу Рошкевич. Хіба цього не видно з останньої повісті “На дні”? Нехай цей шлюб з Анною і буде компромісом, але ж цей компроміс для загального добра, якому вони поклялись посвятити все своє життя.

“Ваш попередній лист зовсім мене не розгнівив, ані вразив”, - відписав у відповідь Франко. Так, він ще любить Ольгу, любить, як тільки він уміє. Від цього і безпорадний з собою… Анна його не врятує, та й, крім цього, Анна нічого не знає… “Вона потрохи й справедливо жалується, що мало видаюся з нею, правду кажучи, у мене раз у раз робота, і в неї, звісна річ, так само, - значиться, ніколи. А друге й те, що якось ніколи не можем розговоритися як слід, а може, й не маєм собі що сказати, або я знаю. О женитьбі я ані з нею не говорив, ані до Вас не писав, бо й що тут говорити? Я старавсь пересилувати сам себе настільки, щоб женитьба наша була по можності скріплена й любов'ю, але досі не встиг. Впрочім, і друга річ, матеріальні обставини, як Вам звісно, такі, що на тепер о такім ділі й думати не мож”.

Про тодішнє становище Франка як не можна краще говорять листи до його товариша Івана Белея.

Вересень 1881 року. “Іду, здається, нині до Дрогобича, хоч, правду кажучи, не знаю ще, в кого позичити чобіт, бо мої черевики рознеслися геть… Одежі нема, чобіт нема, довги стоять і гавкають… Ти, може, цікавий, що я тепер поробляю?… Ходив-єм уже два рази на горіхи за Діл, - зродили сильно цього року, - ми три одного дня назбирали 10 гарців [21]. Впрочім, надворі сльота, погань, перервала нам польову роботу. Сніг припав був і отаву, і бульбу, і ярину в городі - фасоля, соя вся вимерзла, дали коровам. Сумно тепер на селі… Шандарі до нас приходять часто, балакають се й те, розповідають свої трафунки, - дещо з їх оповідань мені придасться до шкіців. Часом, як застають мене при писанню, раді би знати, що я пишу, але біда, що самі мазурі, по-руськи не вміють читати, то й відходять, не заспокоївши своєї цікавості…”

12 жовтня 1881 року. “За гроші дуже дякую, - купив чоботищі… От у нас уже зима заходить, - працювати б поночі, - здалась би лампа столова, а у мене нема. Чи не розкрутив би ти там якого гульденища, поки що буде з Киева, - чи буде, чи не буде…”

Травень 1882 року. “Поганеньке тут моє життя, небоже, - раз у раз робота, котра вбиває мислі і томить мене так, що годі відтак зібратися з силою до якої-небудь духовної праці. Так і чую, що моя “письменницька снага” щезає, що мені чимраз трудніше приходить що-небудь написати, що чимраз менше речей мені удається. У мене тут багато позачинаного, а ще більше позадумуваного, - та що, ні часу, ні сили кінчати. А тут ще й недостача хоч скільки-небудь оживляючого товариства, недостача всього, що будить у чоловіка думки і дає які-небудь враження, одностайне, вправді худоб'яче життя. А паче всього цілковита безнадійність на те, що в будущім воно б могло бути як-небудь інакше”.