Читать «Тричі мені являлася любов» онлайн - страница 37

Він любив її. Він боровся за свою любов, чим можна пояснити ті часті перепади у їх відносинах. Любив її не десять років, як переконував у цьому А. Кримського. Ідеал ніколи не перестає бути ідеалом, навіть якщо його втрачають. Коли чуття у ньому брали гору над холодними роздумами, усі його жіночі образи в чомусь ставали схожими на Ольгу, що зауважив і Михайло Павлик. Франко буде писати про жіночу недолю у галицьких народних піснях, а єством відчуватиме присутність Ольги - то дівчиною, то заміжньою, такою, що запропастила свою долю… Для нього вона буде Анною в “Украденому щасті”, буде еталоном, до якого рівнятиме всіх інших жінок.

Він шукав Ольгу в інших жінках. Климентія Попович-Боярська писала в своїх спогадах: “По моїй уяві, він був гарний, як Аполлон, а дужий та могучий, як лицар найсвітлішої княжої доби. І треба зазначити, що у мене змалку була розвинена відраза до рудих. Чи то пестунки байками про лихого, рудого чародія це викликали, чи яка інша невияснена тому була причина. Досить того, що, коли двері моєї кімнати розчинилися і в них показалася постать, яку я в першу хвилину вважала за кого-небудь іншого, а ніколи в світі за того вітхненного співака божого! - і коли отак знічев'я побачила ту пломенисту голову, виринаючу з-під зимової шапки (хоч то було весною), також чомусь рудої краски, і мені по перших словах його стало ясно, що це іменно Франко у власній особі, - я в першу хвилину прямо не годна була опанувати панічної відрази і переляку, які мусили відбитись на моїм лиці надто промовисто, бо раптом ясні блакитні очі поета, як хмара, сум помрячив… Блакитні очі вмить звеселіли знову, а уста ледве чутно шептали: “Оля! Оля!” Тут Климентія зауважує: “Це ім'я його найпершої і, здається, єдиної “дійсної любові”, на яку я мала бути схожою…”

Франко ствердив життям і творчістю, як Петрарка й Данте, що генії і любов народжуються не так уже и часто, щоб доповнювати одне одного…

В ті дні, коли він втратив Ольгу, то прийшов у гості до Ольги Білинської. Сів у кутку кімнати й слухав, як у вечірніх сутінках журливо бринять пісні. “Всі ми тоді були молодими, - писала у своїх спогадах одна з присутніх на тому вечорі, - пісеньки “Понад тими гороньками” та “Одна гора високая, а другая низька” полонили були наші душі. Ми задумались. Ніхто не ворохнувся. Франко у сумному настрої дивився на долівку. Нагло встав і, не оглядаючись ні на кого, вийшов з хати. Під опущеними повіками не вдержались сльози. Вони покотилися по лиці…”

Він йшов по присмерклому Львові. Ще десь останніми акордами скаржилася пісня:

Поміж тими гороньками Сходить місяць з зіроньками. А ще вище підлітає Сивий орел з вірлоньками. Ой летить же він летить, Крилоньками блудить. Ой як тяжко на серденьку, Як хто кого вірно любить.

ЧАСТИНА ДРУГА

«ЯВИЛАСЬ ДРУГА - ГОРДАЯ КНЯГИНЯ…»

“Пізніше я познайомився з двома руськими поетесами, Юлією Шнайдер і Климентією Попович, але жодна з них не мала на мене тривкого впливу. Більше враження зробила на мене знайомість з одною полькою, Иосифом Дзвонковською…”