Читать «Тричі мені являлася любов» онлайн - страница 10

Наївний… Пізніше він напише Ользі: “Ваш отець заховався так зглядом мене в процесі, що треба б не мати і іскорки людської чести, аби явитись в єго дім; не згадую о тім, що, коли я просив о Вашу руку, прирік мені помагати в кожнім разі, не грішми, а добрим словом і протекцією. Я ніякої помочи від них не потребував, а як не раз і заратували мене грішми, то часто віддавав'єм їх Славкови, а прочу часть уважаю за затягнений довг, котрий сплачу при першій спосібности, щоби не казали ще, що українець, соціяліст приходив до їх дому жебрати.

…Правдивих приятелів в біді пізнавай; хто з приятеля перекинувся в ворога, тот, значит, і вперед не був приятельом і не буде…”

На допиті М. Рошкевич заперечував також факт, що Франко “вступав у якісь зносини” з селянами та робітниками з Велдіжа. Що ви?! Франко такої скритої натури, такий встидливий, що взагалі не виходив з хати, в ніякі зносини, як були ласкаві сказати пан слідця, не вступав. То якесь непорозуміння.

Знову грішить отець Рошкевич. Слідчий трохи ясніше ставить питання: може, Франко спілкувався з селянами посередньо, через дочок шановного отця? Тут Рошкевич зовсім розгнівався. Як його дочки? Вони такі інтелігентнії Як вони мають говорити з селюхами, пане слідчий, по-французьки чи по-німецьки? Га? Пан слідчий забував, що вони дочки священика, і скільки світ світом, то такого ще не було, бог мені свідок, щоб дочка священика мала щось до говорення з хлопом.

Отець Рошкевич, дід якого, підкотивши реверенду [13] за пояс, з люлькою в зубах сам, як мужик, орав поле і копав картоплю, мав рацію. Тепер такого не було. Зрештою, Михайлина у своїх спогадах підтверджує цей факт. В дитинстві дітям священика заборонялось бавитись з сільськими дітьми, а тільки було дозволено сидіти і нудитись в покоях серед герані, мірти, бабок і фуксій. Щоб личко мало гарну білу церу [14], а не було таке спалене сонцем, як мужицьке. Коли вже дочки попідростали між тими вазонками, то й самі не відчували потреби спілкуватися з селянами. Тепер були в голові храмики, женихи, “таємні альбоми” з любовними віршиками місцевого значення, а також деколи “загранична” книжка в польському перекладі. В найкращому випадку народ цікавив їх як прихожани. Москвофільство отця Рошкевича не заважало йому послуговуватись польською мовою, бо це ознака “вищої культури”.

Тільки розмови з Франком, з Павликом подіяли на сестер, як сказала Михайлина, “отвережуюче”. Сестри зацікавились народом настільки, що поклялися бути корисними йому. Михайлина Рошкевич буде першою письменницею в Галичині серед жінок, яка торкнулась життя цього прибитого, затурканого народу. Іван Франко і Михайло Павлик назвуть її надією українського письменства, “великим талантом”.