Читать «Тримай мене міцно» онлайн - страница 3

Данило підняв амулет вище, щоб краще його роздивитися, і раптом позаду колеги побачив над ямою чоловіка років шестидесяти, у гуцульській вишитій жилетці. В руках він тримав палицю, а на його пальці у променях сонця яскраво блимав незвичайної форми перстень. Чоловік уважно спостерігав за Данилом. Потім раптово зник. Данило опустив амулет і замислено подивився перед собою. Думки його були десь далеко.

— То ти коли назад до лабораторії збираєшся? — голос колеги повернув Данила до реальності.

— Завтра. Треба усе занести до реєстру та класифікувати. Залишишся замість мене, проконтролюєш, щоб усе закінчили, як слід. Я на вас чекатиму.

— Добре.

Данило піднявся наверх і приклав руку до очей. Відчуття безмежності степу та свободи наповнило його груди. Вітер стиха колихав траву. П’янкий аромат заповнював мозок…

* * *

По лісовій стежці неквапно крокувало двоє чоловіків. Один із них — той самий, якого бачили Богдана та Данило. В руках він, як і тоді, тримав палицю, а на його пальці виблискував старовинний металевий перстень. Поряд із ним ішов високий кремезний темноволосий чоловік років сорока. В руках у нього була мисливська рушниця. Він працював лісником і якраз обходив свою територію, перевіряючи, чи все так, як мало бути.

— Ну що, Божедаре, ти усіх бачив? — запитав молодший.

— Ще ні.

— І коли ти їх повідомиш?

— Скоро.

— Поквапся, ти ж знаєш, що в нас обмаль часу.

— Ти це мені кажеш, Захаре?

— Ну ти ж не квапишся, — посміхнувся Захар і зазирнув у темні глибокі очі Божедара.

— Ще є трохи часу.

Божедар зупинився і турботливо прибрав убік гілку, що звисала прямо над його головою.

— А четверта знає, що володіє даром? — сині очі Захара стали серйозними.

— Ні.

— То як вона буде четвертою силою? У нас обмаль часу, ти сам казав.

— Її навчить третій. Так сказали духи пращурів.

— А про того, хто шукає книгу, щось сказали? — поцікавився Захар, спостерігаючи, як білка стрибала у гілках, несучи щось їстівне у лапках.

— Він сам не зможе все зробити.

— То буде шукати помічника.

— Так, буде.

— Ми маємо перешкодити. Треба поспішати.

— Так, через декілька днів. Будь готовий, — сказав Божедар.

— Я вже давно готовий.

Раптом вдалині почувся жіночий голос.

— Захаре! Ти де?

— Софія кличе, маю йти, — промовив лісник. — Бувай!

— Бувай!

Захар оглянувся на Божедара, але того вже не було поряд. Лісник вийшов на галявину. Йому назустріч швидко йшла гарненька жінка років тридцяти.

— Захаре, іди швидше, а то обід захолоне! Я щойно принесла.

— Дякую! Вже йду!

Софія і Захар попрямували через галявину до сторожки лісника.

Жінка прослизнула у двері. Захар злегка нахилив голову, щоб не зачепитися за одвірок. У кімнаті вже був накритий стіл. У глиняному посуді — борщ, пампушки, смажена риба. Пахло свіжоспеченим хлібом.

Захар поставив рушницю в куток і сів за стіл. Він перехрестився на ікону, промовив коротку молитву та відламав від буханця великий шмат. Повільно, з насолодою відкусив хліб та зачерпнув дерев’яною ложкою борщ. Софія сиділа навпроти, підперши рукою щоку, і турботливо спостерігала за братом.