Читать «Таємниця піратських печер» онлайн - страница 50

Ірма та Енріке з перев’язаною рукою сиділи у вітальні Селестінової квартири і розповідали. Контррозвідники ще зранку приїхали в селище.

Вдома вони були самі. Хосефа, хоча й не доспала, бо на світанку її розбудили діти, пішла на роботу. Адже її телятка не вміють, як вона сказала, чекати. Селестіно, приїхавши додому на світанку, подався на узбережжя зібрати речі, що їх покинули діти. Він пообіцяв навідати Хасінто, який був у прикордонників.

Маркос уважно слухав контррозвідників. Але йому не давала спокою одна загадка.

— А я ніяк не можу збагнути, як вони дізнались про печеру. Пако її виявив лише завдяки Мочіті.

— Не забувай, що вся ця зона була американська, — нагадала йому Ірма. — Отже, не дивно, що пірати з ЦРУ знають її як свої п’ять пальців.

До них долинув приглушений гавкіт.

— Це Мочіта, — сказав Пепе. — Вона замкнута в кімнаті. До Мануеля ми не заходили, тож мусили взяти її з собою. Лікуємо їй поранену лапу, і вона вже майже загоїлась. Мочіта поводилася дуже мужньо!

Чоловік і жінка погодились. Діти розповіли їм про події, яких Ірма та Енріке не знали.

— Ви дуже добре поводились, — похвалила їх Ірма.

— Тато нам розповідав саме про таких найманців. Він воював з ними на Хіроні,— сказав Пако.

— Енріке, розкажи нам, чому ви повернулись на узбережжя, — попросив Маркос і додав: — До вчора ми вь рили, що ви археологи.

Чоловік усміхнувся.

— Держбезпеці вдалося закинути нашу людину в контрреволюційну організацію, створену для диверсій у промисловості провінції.

Невдовзі агент знав уже всіх змовників, окрім ватажка. А саме той підтримував зв’язок із закордоном і одержував вибухівку, що потроху надходила десь по морю.

Отож розвідники вирішили арештувати ватажка в момент одержання вантажу і водночас затримати його спільників. Під нагляд довелося взяти десятки кілометрів дуже порізаного берега. Щоб не сполохати банду і не провалити весь план, в операції брала участь обмежена кількість прикордонників.

— Тому Антоніо й умовляв нас не йти до печер, — зміркував Пепе. — Він знав, що там, на узбережжі, могло бути небезпечно.

— Авжеж, — підтвердила Ірма. — Ще чотири доби тому рибалки — помічники прикордонників — повідомили йому, що вони чули звук мотора невідомого катера.

— Це було першої нашої ночі на узбережжі! — вигукнув Пепе. — Саме тоді я бачив світло на скелі Корсара! Вони сигналили піратському судну! Мабуть, бандити не знали про нашу присутність і вивантажили ящики.

— Отже, перед світанком я чув їхні голоси, — здогадався Маркос.

— Ні,— заперечив Енріке. — Ти, напевне, чув голоси Антоніо та прикордонників, що прибули туди після того, як їх сповістили рибалки.

— А чому їх не заарештували тієї ночі? — спитала Аліна.

Їй відповіла Ірма. Антоніо та його люди не знали, де судно приставало до берега. Тому вони не встигли заскочити бандитів на гарячому і навіть упевнитись, чи де те саме місце, бо не виявили жодних слідів. Згодом Невмирака признався, що тієї ночі він переніс ящики з човна прямісінько до печери. До берега вони не приставали.