Читать «Таємниця піратських печер» онлайн - страница 12

— Я тут.

Вони зійшлися на галявині, де висока трава була прим’ята.

— Ось погляньте, — показав Маркос на трохи витолочене місце.

На вологій землі було видно сліди босих ніг.

— Сліди людини, — сказав Пепе. — Досить великі. Має бути хтось високий.

Аліна притулилась до брата.

— Може, це той божевільний, про якого говорив касир Антоніо? — спитала вона.

«Хасінто» — промайнуло в кожного. Звичайно, це був Хасінто — той старий, що блукає берегом і лякає людей. Їх бентежило, що за ними спостерігає той волоцюга.

Аліні стало моторошно. Водночас її розбирала цікавість, де живе той чоловік і де тримає своє майно. Звісно, якщо воно в нього є. Припущення, що Хасінто давно знайшов скарб, викликало в Аліни Острах. Маркос теж непокоївся.

— Я не люблю, коли за мною підглядають, — виголосив він. — І хто знає, може, він і досі тут.

Усі роззирнулися навкруги. Берег був спокійний.

— Діти! — долинув здалеку хрипкий від натуги голос Селестіно. — Ідіть їсти.

Це їм було більше до вподоби, ніж відчувати на собі очі якогось дивака. За Маркосом вони попрямували до табору і невдовзі вже обідали. Навіть Мочіті подали їжу на металевій тарілці.

— Ну що, Пепе, ти хотів жити, як індіанець, — нагадала насмішкувато Аліна, — а зараз ласуєш консервами.

— Це не моя вина. Я залюбки їв би те, що вони. Наприклад, папуг, черепах, смачних морських корів або м’ясо… як його? Кобо! Так, кобо. Крім того, з їхнього панцира робили ложки та інші речі.

— А хліб? — спитав Маркос.

— У них не було хліба, але…

— Та ні, я питаю не про їхній хліб, а про наш. Де він подівся?

— А, згадав, Маркосе! — зрадів Пепе. — У індіанців не було хліба, вони пекли коржі з маніоки. Це робилося так…

— Пепе не хоче десерту, — у Аліни в очах заграли бісики. — Йому солодко від консервів.

— Якщо нема нічого іншого, то давай, — сказав юний археолог. — А індіанці, щоб ти знала, їли гуайяву, ананаси та всякі інші фрукти.

Після десерту помили в морі посуд, сполоснули водою з джерела зуби і посідали на галявині.

— Не можу й поворухнутись — так наївся, — признався Селестіно. — Полежу трохи на травичці, а тоді, якщо хочете, можемо сходити до печер.

— Ура! — вигукнув Пепе, який давно цього чекав. — Може, знайдемо індіанське поселення.

— Або скарб, — сказав Пако й підморгнув Аліні.

Дівчинка пропустила жарт повз вуха. У глибині душі вона не вірила, що скарб у печерах. Після вранішнього випадку на морі Аліна майже не сумнівалась: скарб здобув Хасінто. Треба тільки з’ясувати, де саме він його ховає.

— А де живе Хасінто? — спитала вона.

— Не знаю, Аліно, — відповів батько. — Кажуть, де йому заманеться.

Дівчинка нахилилась, узяла камінець і з, досади пожбурила його якнайдалі. Потім лягла горілиць у траву.

Тим часом неподалік хтось зачаївся між соснами і пильнував за кожним рухом дітей, кожним жестом. Невідомий прислухався до розмови. Його дуже зацікавили останні слова Аліни. Невідомий спостерігав.

Розділ VII

ПІРАТСЬКІ ПЕЧЕРИ

— Ось ми й прийшли, — вдоволено сказав Маркос. — Нумо, на пошуки!

Гурт рушив довкола бескиду Корсара, і Аліна натрапила на печеру завглибшки не більше метра, яку вони нарекли Карликовою. Тоді дісталися до вузенької тераси, що тяглась від скелі до берега. Вкритий чагарниками схил обривався так круто, що годі було розгледіти, де ті печери.