Читать «Таємниця піратських печер» онлайн - страница 14

Хлопчик усвідомлював труднощі, але не тому він підупав духом. Треба було все добре обміркувати. Бо скарб… треба знайти.

Та щастя їм не усміхнулось. Оглянули ще дві печери: Холодну і Довгу, але без наслідків. Та й вечір надходив. Коли вони вийшли назовні, сонце заходило, ковзаючи з хмари на хмару.,

— Треба б оглянути ще якусь печеру, — сказав Маркос. — Ходімте.

Ватага рушила на пошуки. Тим часом у своїй новій схованці на вершині скелі Корсара чоловік, що підглядав за ними, витяг з потертої кишені сорочки предмет, схожий, на маленьку картонку. Якийсь час він тримав його в руці й роздивлявся. Потім обережно вихилився і далі пильнував за дітьми.

Цього разу першовідкривачем був Пако.

— Я знайшов величезну печеру! — вигукнув він.

Друзі підійшли до нього й на власні очі побачили широкий отвір. Це мала бути велика печера.

Чоловік у криївці занепокоївся. Він ще раз глянув на те, що дістав з кишені, і знову прикипів очима до дітей.

Експедиція у грот почалася: цього разу з Мочітою. Селестіно ліхтарика не вмикав, бо в печеру проникало сонячне світло. Діти порушили вглиб. Вони сподівалися бачити великий склеп, де пірати, можливо, закопали здобич.

Але що далі вони просувалися вперед, то більше розчаровувались. Печера що далі, то більше звужувалась, аж поки Селестіно вже не міг іти на повен зріст. Він увімкнув ліхтарик і впевнився, що стеля знижувалась і йти далі не варто. Але діти хотіли дійти до кінця. Маркос попросив у батька ліхтарика. Вони дісталися до місця, де посуватися можна було хіба що рачки.

— Цю печеру назвемо Лійкою, — сказала Аліна. — Бо саме на неї вона схожа.

— Далі, мабуть, іти не варто, — сказав Маркос і зупинився. — Вона все вужчає. За кілька метрів стеля й долівка зійдуться.

Але Мочіта й не подумала повертати назад. Вона пішла вперед і зникла в темряві.

— Мочіто! — гукнув Пако їй услід.

Цуценя не послухалось, почало люто гавкати, і його гавкіт підсилювався відлунням печери. Маркос спрямував ліхтарик на звук. Там, у глибині, серед мороку, який світло не могло повністю розвіяти, цуценя неспокійно крутилося й гавкало.

— Мабуть, вона зустріла якусь істоту, — висловила здогад Аліна.

— Павука, — припустив Пепе, — а може, кажана.

Гавкання ставало глухішим. Пако, стривожений, як і Селестіно, поведінкою Мочіти, зробив ще одну спробу.

— Мочіто! — крикнув він суворо.

І це подіяло. Мочіта підняла голову і, трохи повагавшись, вернулась назад. Хлопчик узяв її на руки і погладив.

— Чого ти гавкала? — прошепотів їй на вухо.

У відповідь Мочіта сховала голову попід хлопчикову руку. Пако здивувався й поглянув у глиб печери, але нічого не побачив.

«Дуже дивно, — подумав він. — Мочіта ніколи не гавкає без причини. Там щось має бути. Що б то?»

Коли всі вийшли з печери, хлопчик усе ще міркував над цим.

Червоне коло сонця занурювалось у море, ось-ось смеркне. Селестіно та діти рушили до табору.

Тим часом незнайомець залишив схованку на вершині скелі Корсара і поквапливо подався геть.

Розділ VIII

МАНДРІВНИЙ ВОГНИК ТА ІНШЕ

За жартами та оповідками в таборі, при світлі вогнища, де голоси губилися в гомоні сосон та співі цвіркунів, вечір проминув непомітно.