Читать «Таємниця піратських печер» онлайн - страница 11
Родольфо Перес Валеро
Вони стояли на природному спостережному пункті, звідки було видно величезний обшир суші, обмежений праворуч і ліворуч далекими горами.
— Це єдиний вихід до моря, Ніно? — спитав Пако, який притримував Мочіту, щоб вона не виривалася вперед.
— Майже єдиний, хлопче, бо є й інший шлях, там, праворуч, — показав Селестіно, — між отією горою і морем. Але це надто далеко від селища, і треба робити великий гак. Там можна проїхати на джипі.
Діти подивилися у той бік, куди показував Селестіно. Безлюдний і прекрасний краєвид тішив око. Заради цього варто було здолати важкий шлях.
— А де ми станемо табором? — роззирався Пепе в пошуках зручного місця.
Усім до вподоби припала галявина між соснами, що здалася їм сухою, чистою і тінистою. Була вона на півдорозі між берегом і струмком. А Аліна любила запах живиці.
— Гайда вниз! — вигукнув Пако і рушив схилом гори.
За півгодини вже нап’яли намет. Діти перевдяглися для купання. Вони саме допомагали Селестіно розкласти вогнище, щоб приготувати їжу, коли з-поміж сосен вибігла Мочіта, а за нею — Пепе, підперезаний червоною Аліниною хустиною.
— Це моя земля, — виголосив він удавано грубим голосом. — Я касік Гуанабаю. Бачите мій пояс?
— Ура! Ура! — заплескала в долоні Аліна і почала стрибати навколо Пепе. — Я теж хочу бути касіком.
— Жінка не може бути касіком, Аліно. А ось я можу, але мені ще потрібне намисто із зубів акули… і ще одна річ.
— Яка саме? — поцікавився його брат.
— Татуювання на тілі.
— О! Так! — заплескала знову Аліна. — І я себе розмалюю. Я буду «касікою».
— Ні,— заперечив хлопчик. — Тільки чоловіки…
— Так! — підвищила голос Аліна. — Я буду «касікою»! Я розмалюю себе! Хочеш ти цього чи не хочеш!
— Та годі вам сперечатися, — втрутився Маркос, усміхаючись, і вказав до моря: — Нумо, наввипередки!
Зчинивши великий галас, діти помчали до берега. Селестіно лишився в таборі готувати сніданок. На узліссі у Пепе спала хустина, і йому довелося зупинитись, щоб підняти її. Коли він нарешті добіг до Індіанської бухти, товариші почали кепкувати з нього.
— «Касік» програв, — вигукнула Аліна. — Він слабак.
Вода була тепла й прозора, і дітям захотілось помірятися силами в плаванні. Пако виявився неабияким плавцем: весь час був першим. Вони пустували, бризкаючйсь водою. Точилися справжні морські баталії.
— Здаюсь, — загукав Пепе, коли на нього напали всі гуртом. — Здаюсь, бо…
— Дивіться! — перебив його Маркос. — Он там, у кущах…
— Що там? — запитав Пепе. — Нічого не бачу.
— Я теж, — прошепотіла Аліна.
— Там хтось є,— запевнив хлопчик. — Гілки загойдались.
Діти прикипіли очима до берега, вичікуючи. Жодного звіра вони не помітили. Отже, якщо чагарник ворушився, то це була людина. Але хто? Може, за ними хтось стежить:
— Дивіться! — вигукнув цього разу Пако. — Там знову заворушилось.
— Піду погляну, хто там, — сказав Маркос і без зайвих вагань поплив до берега. Він вийшов з води й заглибився в нетрі.
На якусь мить діти розгубились, та потім, ніби змовившись, кинулись за товаришем.
— Маркосе! Маркосе! — покликала Аліна, продираючись крізь хащі.