Читать «Страшенно голосно і неймовірно близько» онлайн - страница 6

— Ми точно щось вигадаємо.

Я згадав свою другу поїздку в лімузині, коли Квартирант і я їхали викопувати порожню татову труну.

На вихідних ми з татом грали у чудову гру «Дослідницька експедиція». Іноді такі експедиції були доволі легкими, як от коли тато попросив мене принести йому якусь річ із кожного десятиліття двадцятого століття. Я кмітливий, тож взяв і приніс йому камінь. А іноді експедиції були такими складними, що могли тривати декілька тижнів. Останнього разу тато просто дав мені мапу Центрального парку. Я запитав:

— І що?

— І все.

— Дай мені підказку.

— А хто сказав, що має бути якась підказка?

— Завжди є підказки.

— Це ні про що не говорить.

— І що, ніякої підказки?

— А може, відсутність підказки і є підказкою.

— Хіба таке можливо?

Він знизав плечима, наче не вловив суть мого запитання. Такі моменти я просто обожнював.

Весь день я провів у парку, шукаючи хоч якусь підказку, але проблема була в тому, що я не знав, що саме треба шукати. Я підходив до перехожих і запитував їх, чи знають вони щось, про що необхідно дізнатись і мені, бо іноді тато так планував наші експедиції, що мені потрібно було розмовляти з людьми довкола. Але всі, до кого б я не підходив, тільки здивовано на мене дивились, і в їхніх очах читалось явне «Що за?..» Я сподівався знайти підказку біля Резервуару. Прочитав навіть оголошення на всіх стовпах та деревах. Уважно вивчив описи всіх тварин у зоопарку. Я навіть вмовив людей із повітряними зміями скрутити свої мотузки, щоб я міг роздивитися зміїв зблизька, хоч я не дуже й вірив у те, що розгадка там. Але тато завжди був непередбачуваним. На свою біду, я не знайшов абсолютно нічого, хіба що відсутність підказки і була підказкою. Таке могло бути?

Того дня ми вечеряли глютеном генерала Цао, і я помітив, що тато їсть виделкою, хоч уміє вправно користуватися паличками.

— Зачекай! — вигукнув я і встав із-за столу. Я вказав на виделку в нього в руці: — Виделка — це підказка?

Тато лише знизав плечима, і для мене це означало, що я справді натрапив на слід. Я повторював подумки: «Виделка, виделка…» А тоді побіг у свою лабораторію і витяг металошукач із коробки в комірчині. Мені не дозволяють гуляти парком вночі наодинці, тому зі мною пішла бабуся. Я почав на розі Вісімдесят шостої вулиці й рухався прямими лініями, наче був одним із тих мексиканців, які підстригають газони: я просто не мав права нічого проґавити. Я знав, що о цій порі літньої ночі голосно цвіркотять комахи, та я їх не чув через навушники. Ніщо навколо не існувало для мене, був тільки я і метал.

Щоразу, коли металошукач пищав голосніше, я просив бабусю посвітити мені ліхтариком. Тоді я одягав білі рукавички, діставав лопатку з набору для інструментів і починав обережно копати. Коли я щось помічав, то витягував пензлик, щоб струшувати землю, як справжній археолог. І хоч я перевірив лише невелику ділянку величезного парку, я викопав четвертак, жменьку канцелярських скріпок, ланцюжок до лампи, за який потрібно смикати, щоб її ввімкнути, а ще магніт на холодильник у вигляді суші, про які я знаю, хоча волів би назавжди забути. Я зібрав усі свої знахідки в рюкзак і позначив на карті місце, де я все це знайшов.