Читать «Страшенно голосно і неймовірно близько» онлайн - страница 4

— А я зараз із задоволенням подивився б якийсь матч…

Я поплескав його по плечу і сказав:

— Якщо ви пошукаєте у словнику слово «кумедний», то побачите біля нього своє фото!

На задньому сидінні мама щось стискала всередині своєї сумки. Я помітив, як напружились її м’язи. Бабуся в’язала білі рукавички, отже, для мене, хоча на вулиці було ще досить тепло. Я хотів запитати маму, що саме вона там стискала і навіщо. Пам’ятаю, як тоді мені спало на думку, що навіть якби я помирав від переохолодження, я ніколи, ні за які багатства світу не надів би ті білі рукавички.

— Як уже на те пішло, — сказав я Джеральду, — якщо зробити неймовірно довгий лімузин, заднє сидіння якого було б у вагіні твоєї мами, а переднє — на твоїй могилі, то це був би лімузин, довгий, як життя.

Джеральд відповів:

— У принципі ти маєш рацію, але якби всі так жили, то люди б ніколи не перетиналися одне з одним, правда ж?

На що я відповів:

— Та й нехай.

Мама й далі щось стискала, бабуся в’язала, тому я продовжував розмову з Джеральдом.

— Одного разу я копнув курку-парижанку в живіт. — Я сказав це, бо хотів, щоб він справді розреготався з мого жарту, бо коли люди сміялися, тягар мені на серці ставав хоч трохи легшим. Він нічого не відповів, мабуть, просто не розчув мене, тому я повторив: — Я кажу, одного разу я копнув курку-парижанку в живіт.

— Га?

— А вона зробила «œuf».

— І що?

— Це жарт. Хочете почути ще один, чи вам достатньо одного un œuf?

Водій подивився через дзеркало на бабусю і запитав:

— Що він таке говорить?

Вона сказала:

— Насправді, його дідусь любив тварин більше, ніж людей.

Я знову звернувся до Джеральда:

— Œuf! Дійшло?

Я переліз назад, щоб не заважати Джеральду вести машину, бо ж за кермом треба бути надзвичайно обережним, особливо на шосе, по якому ми саме їхали. Бабуся знову почала до мене торкатися, що дуже дратувало, хоч я й намагався не звертати на неї уваги. Мама сказала:

— Любий.

— Oui? — відповів я, і тоді вона мене запитала:

— Ти не давав часом ключа від нашої квартири поштареві?

Так дивно, що вона спитала про це саме в ту мить, бо ця розмова була тоді ні до чого, мабуть, мама просто шукала тему, що могла б нас відволікти. Я уточнив:

— Це не поштар, це поштарка.

Вона кивнула, але якось розгублено, і запитала, чи я давав ключ поштарці. Я кивнув на знак згоди, бо раніше ніколи її не обманював. Я просто не мав на це причин.

— Навіщо ти це зробив? — запитала мама, тож я відповів їй:

— Стен. — А вона перепитала:

— Хто?

— Стен, наш швейцар. Іноді він бігає по каву, а я не хотів би пропустити жодної посилки, тож і подумав, що було б добре, якби Алісія…

— Хто?

— Алісія, поштарка. Якби вона мала ключі, то могла б заносити мої посилки одразу до нас додому.

— Але ж я не дозволяю тобі роздавати ключі незнайомцям.

— На щастя, Алісія не незнайомка.

— У нашій квартирі багато цінних речей.

— Я знаю. У нас багато чудових речей.