Читать «Сто днів. Левіафан (збірник)» онлайн - страница 127

– Що це? Як це називають? – без упину запитував Нісен Піченик. Це щогла, а це ніс, ось рятівні пояси, існують відмінності між баркасом і шлюпкою, вітрильником і пароплавом, щоглою і комином, крейсером і торговельним кораблем, палубою і кілем, носом і кормою. Сотня нових слів одразу ринули в бідолашну, але веселу голову Піченика. Після довгого чекання він отримав дозвіл (як виняток, сказав старший унтер-офіцер) оглянути крейсер і провести свого небожа. З’явився навіть сам пан помічник капітана, щоб побачити єврея-крамаря на борту крейсера російського імператорського військово-морського флоту. Його високородіє помічник капітана сміявся. Лагідний вітер обвівав довгі поли чорного сюртука худого рудого єврея, всі зглядалися на його потерті, не раз залатані смугасті штани в тьмяних чоботях по коліно. Юдей Нісен Піченик забув навіть приписи своєї релігії. Він скинув капелюха перед осяйною біло-золотою пишнотою офіцера, і його руде кучеряве волосся тріпотіло на вітрі.

– Твій небіж – добрий матрос! – похвалив Комровера його високородіє пан офіцер.

Нісен Піченик не знайшов ніякої підходящої відповіді й тільки всміхнувся, ні, він не сміявся, а безгучно всміхнувся. Його рот розкрився, видніли великі жовтуваті конячі зуби і рожеві ясна, а мідно-червона цапина борідка звисала майже на груди. Він розглядав штурвал, гармати, йому дозволили подивитись у підзорну трубу, і, знає Господь, далеке стало близьким, а те, чого давно вже немає, все-таки є тут, за скельцями. Господь дав людям очі, це правда, але що таке звичайні очі проти очей, які дивляться в бінокль? Господь дав людям очі, а водночас і розум, щоб вони винайшли підзорну трубу і збільшили силу своїх очей! Сонце світить на палубу, посилає проміння на спину Нісена Піченика, а проте йому не жарко. Адже над морем споконвіку дме вітер, так, він, здається, виходить із самого моря, вітер із морських глибин.

Зрештою настала мить прощання. Нісен Піченик обняв молодого Комровера, вклонився помічникові капітана, потім матросам і зійшов із панцерного крейсера.

Піченик збирався одразу після прощання з молодим Комровером повернутися в Прогроди. Але все-таки лишився в Одесі. Він бачив, як відплив панцерник, матроси, які були в порту, вітали його й махали синіми хусточками з червоними смужками. Піченик дививсь, як відпливало ще багато інших кораблів, і махав усім незнайомим пасажирам. Адже він щодня ходив у порт. І щодня дізнавався щось нове. Чув, наприклад, «підняти якір», і знав, що це означає, або «напнути вітрила», «зняти вантаж», «вибирати линви» й таке інше.

Щодня він бачив багато молодиків у матроському вбранні, які працювали на кораблях, видиралися на щогли, бачив, як ті молодики гуляють вулицями Одеси. Рука в руку, цілий разок матросів, які займали вшир усю вулицю, і йому ставало тяжко на серці, що він не має дітей. Піченик бажав собі в такі години синів та онуків і – тут не було жодного сумніву – він усіх їх послав би в море, вони б стали матросами. А тим часом його дружина, неплідна і бридка, сиділа вдома, в Прогродах. Тепер вона продавала коралі замість нього. А чи вміє вона взагалі продавати? Чи знає вона, що означають коралі?