Читать «Сніговик» онлайн - страница 227

Нема відповіді. Харрі приклав вухо до дверей. Йому здалося, що він щось почув, але впевненості не було. Він знову взявся за ручку. Побарився. Передумав і рішуче вирушив до ванної поруч із спальнею. Відчинив віконце й протиснувся крізь нього надвір. Крізь залізні ґрати спальні лилося світло. Харрі став на край рами, напружив м’язи ніг і підтягнувся до вікна спальні. Пальці марно намагалися вчепитися за колоди, сніг бив прямо в обличчя, танучи на щоках і змішуючись із кров’ю, яка все ще точилася з рани. Рама прогнулася під ним, ось-ось трісне. Рука обмацувала стіну п’ятиногим павуком. М’язи живота боліли від напруження. Він подивився униз, знаючи, що під тонким шаром снігу на нього чекає асфальт.

Кінчики пальців наткнулися на щось холодне.

Зовнішні залізні ґрати.

Протиснув два пальці між прутами. Три. Потім другу руку. І повис, упершись ногами в стіну, щоб не перенапружувати руки. Нарешті він зміг зазирнути до спальні. Мозок відмовлявся сприймати побачене, але Харрі знав: перед ним шедевр, ескіз до якого йому вже знайомий.

Широко розплющені очі Ракелі здавалися чорними проваллями. На ній була сукня глибокого червоного кольору. Кольору кампарі… кольору кошенілі. Голова Ракелі закинулася, ніби вона намагалася зазирнути за високий паркан, але з цього положення вона дивилася униз, на нього. Плечі заведені назад, і Харрі здогадався – мабуть, лікті зв’язані за спиною. Щоки надуті – у роті ймовірно кляп. Вона сиділа на плечах величезного сніговика. Її оголені ноги чіплялися одна за одну на його грудях, м’язи ікор судомно напружилися. Ракель не могла собі дозволити впасти. Не можна їй було падати, тому що навколо шиї у неї стирчав не сірий дріт, як у Елі Квале, ні, це виблискувала розжарена до білого металева петля. Від чорного пластмасового руків’я, в якому зникали обидва кінці розжареної петлі, до гачка в стелі над самою головою Ракелі тягнувся шнур. Другий кінець шнура тягнувся через усю кімнату до дверей. Там він був прив’язаний до ручки. Шнур був тонкий, але міцний, тому Харрі відчув його, коли спробував натиснути на ручку з того боку. Якби тільки він відчинив двері або хоча б натиснув на ручку до самого кінця, розжарений до білого метал відтяв би Ракелі голову.

Ракель дивилася на Харрі незмигно. Обличчя виражало нестяму та безмежний жах. Петля була затісною, голову з неї вийняти вона не могла. А якби опустила голову хоч трохи нижче, – шкіри торкнеться смертоносне розжарене коло, що висіло навколо шиї майже вертикально.

Вона подивилася на Харрі, потім на підлогу, потім знову на Харрі. І він зрозумів: сірий оберемок снігу плавав у воді, яка заповнила спальню. Сніговик швидко танув.

Харрі ухопився за ґрати міцніше і напружився щосили. Марно. Ґрати навіть не скрипнули. Прути надійно закріпили всередині зрубу.

Вона похитнулася.

– Тримайся! – гукнув він. – Я зараз!

Брехня. Цвяходером та ломом ці прути не висмикнеш. Більше ні на що часу нема. Щоб він у пеклі горів, її батько зі своїми ґратами! Руки вже почали терпнути. Він почув сирену поліцейського автомобіля, що в’їжджав на ділянку. Озирнувся. Прибула одна з машин «Дельти» – величезний броньований звір-позашляховик. З пасажирського сидіння вискочила людина в зеленому камуфляжі, відкрила багажник і дістала рацію. В рації Харрі зашурхотіло.