Читать «Сніговик» онлайн - страница 226

Він рушив за Харрі до сходів, кажучи:

– Добре, що я ковзани нагострив зовсім недавно, – мені вдалося звільнити руки. Із замком я не впорався, однак проколупав кілька дірок, бо дихати ставало зовсім важко, і лампочку вивернув, щоб, коли він прийде, світла не було.

– А тепло твого тіла розтопило лід, і вода потекла назовні, – сам собі пояснював Харрі.

Вони вийшли до передпокою. Харрі взяв Олега за плечі, відчинив двері й сказав:

– Бачиш світло у вікні? Біжи до сусідів і сиди у них, поки я по тебе не прийду. Гаразд?

– Ні! – рішуче відповів Олег. – Мама…

– Слухай! Краще, що ти можеш зробити для мами, – піти звідси негайно.

– Я хочу її знайти!

Харрі схопив Олега за плечі й стиснув їх так, що в хлопчика від болю виступили сльози.

– Якщо я сказав бігти – значить бігти, дурню! – промовив він тихо, але, мабуть, з такою внутрішньою люттю, що Олег вражено закліпав, від чого сльоза зірвалася в нього з вій і впала на щоку.

Хлопчик різко повернувся і вилетів з дверей, миттєво зникнувши у темряві під снігопадом.

Харрі узяв рацію і натиснув кнопку виклику:

– Говорить Харрі. Ви ще далеко?

– Біля «Грьоссбанен».

Харрі упізнав по голосу Гуннара Хагена.

– Я в будинку, – повідомив Харрі. – Під’їжджайте, але не входьте, поки не скажу. Прийом.

– Прийнято.

– Відбій.

Харрі пішов на звук, який так само чувся з кухні. У дверях він спинився, дивлячись на тонку цівку води, що лилася зі стелі. Вода здавалася сірою від побілки, краплі несамовито стукотіли по кухонній стільниці.

Чотирма великими стрибками Харрі подолав сходи на другий поверх. Підкрався до дверей спальні. Вдихнув. Поглянув на дверну ручку. З вулиці вже чулося виття поліцейських сирен. Крапля крові з рани на щоці плюхнулася на підлогу.

У нього виникла думка: логічно, якщо тут все і скінчиться. Тут, біля цих дверей, біля яких він стояв у такому самому сірому нічному світлі тисячу разів. Хоча й обіцяв прийти раніше, але не міг вирватися з роботи та з’являвся, коли вона вже спала. Харрі акуратно натискав на дверну ручку, чудово знаючи, що наприкінці ручка все одно гучно дзвякне, як не намагайся цього уникнути. І вона прокидалася та дивилася на нього сонним поглядом, щоб він відчув себе винним. Він прослизав під ковдру, притискався до її тіла і відчував, як воно м’якішає, полишає пручатися. Ракель починала задоволено стогнати, але ніяк не могла остаточно прокинутися, так що йому доводилося цілувати її сильніше, трохи покусуючи, бути її покірним слугою, поки вона нарешті не всідалася зверху, тоді вже не здавалася сплячою королевою, стогнала жалібно та водночас пристрасно.

Він узявся за ручку, звернувши увагу, що долоня миттєво пригадала цей дотик, пласку прямокутну форму. Вкрай обережно натиснув униз. Зачекав, поки вона не дзенькнула знайомо, штовхнув, але… щось було не так. Ручка не піддавалася. Підтягнули пружину, чи що? Він обережно відпустив ручку. Нахилився й припав до замкової шпарини. Темрява. Шпарину хтось заткнув.

– Ракель! – гукнув він. – Ти тут?