Читать «Смертонавти» онлайн - страница 6

Джон не реагує, коли я роблю йому уколи. Його очі відкриті, але він не здригається. Поганий знак. Він повинен якось відреагувати, відчути щось.

Я допомагаю йому встати з койки, і разом ми прямуємо до трун. Вони чорні й блискучі, немов панцир жука – я ложу його всередину і вкладаю під кутом сорок п’ять градусів. Цілую в чоло.

-- Спи міцно, -- кажу, хоча ніхто з нас не вважає це сном. Ніхто з тих, хто пройшов через це.

Я вагаюся перш, ніж закрити кришку. Його блакитні очі зустрічаються з моїми, й на якусь мить мені здається, що він розуміє, і що йому страшно. Та це почуття швидко зникає і я переконую себе, що це тільки моя уява. Закриваю кришку.

З огляду на безпеку, кожну труну можна активувати, як зсередини, так і ззовні. На якусь мить, моя рука зависає над панеллю. Тоді я кладу долоню на екран.

-- Активувати, -- промовляю.

Я чую, як зі свистом втікає повітря. До камери закачується сірководень. Вся решта відбувається автоматично. Комп’ютер не відкриє контейнер, поки знов не прийде черга Джона.

Я проходжу повз ряд трун, не дивлячись на них. Залізаю у власний контейнер. Стоїть нудно-солодкий запах; хімікати й блювота.

Наступний крок зробити важко, особливо, якщо починаєш думати. Тому я не думаю. Я вкладаюся під кутом сорок п’ять градусів. Закриваю кришку, і запалюється екран, освітлюючи темряву. Я глибоко вдихаю. І тут на мене звалюється весь тягар того, що я роблю. Завжди те саме, кожного разу. Під час кріосну ми всі мертві, й тільки прокидаючись -- змінюємо цей факт. І коли я кладу руку на панель, я вчиняю самогубство. Раз за разом. Я робила це вже стільки разів, що перетворилася на серійну вбивцю самої себе.

Я сповільнюю дихання, закриваю очі і кладу долоню на панель.

-- Активувати, -- кажу.

Я чую, як зі свистом втікає повітря, в ніс б’є запах сірководню. Глибоко вдихаю, заповнюючи хімікатами легені. Холод вдаряє, немов молот.

--*--

Я прокидаюся і блюю.

Завжди те саме. Я блюю так, наче зараз помру, мої нутрощі от-от виваляться назовні, я душуся криком, якого не можу зупинити. Закінчивши, витираю рот і випадаю з контейнера. Холодна підлога обпалює мені коліна. Я збираюся з силами й встаю, залишаючи верству шкіри на місці, де стояла на колінах.

На тремтячих ногах перетинаю кімнату і сідаю за стіл, очікуючи, коли увімкнеться система опалення. Очікуючи, коли прийду до тями.

Щось клацає і гудуть маленькі сервоприводи. З отворів бухає тепло. За якусь мить я чую шипіння і одна з трун відкривається.

Контейнер Джона. Вони повинні відкриватися рандомно. І це контейнер Джона.

Так не буває. Я йду в другий кінець кімнати, залишаючи сліди ніг у інеї. Дивлюся на Джона у труні, його волосся відтає, перетворюючись в мокрі пасма на широкому чолі. Тоді приходить блювотний рефлекс. Йому бракує сили, щоб повернути голову, тому блювота капає тоненькою цівкою з рота.

Я спостерігаю, як він починає душитися. Його обличчя викривлюється, на роті з’являється піна. З порожніх очей течуть сльози. Це тільки рефлекс. В його сльозах немає смутку.