Читать «Смертонавти» онлайн - страница 8

-- Для мене має значення.

--*--

Я схиляюся над Джоном, спостерігаю, як піднімаються і опускаються в нього груди. Я на два місяці старша від нього. Після нашого восьмого стрибка, коли помер Запато, я стала найстаршою людиною у всесвіті. Цікаво, скільки мені років.

Я схиляюся над контейнером Джона і цілую його. Закриваю кришку. Моя рука завмирає над кнопкою ввімкнення, я вагаюся, чи натиснути її. Це не життя. Я воліла би бути мертвою.

Я міркую, чи не дозволити йому померти, бо сподіваюся, він зробив би це для мене, якби ми помінялися ролями.

Але не можу. Я забираю руку і стискаю її в кулак. Відчуваю злість і біль, а найгірше, я знаю, що роблю це не заради нього. Я роблю це заради себе. Якщо він помре, я залишуся сама. Якщо він помре, я вб’ю себе. Як Запато. Сама я не витримаю цієї порожнечі – холодного обличчя Бога за склом.

Я підключаюся до комп’ютера і перевіряю навігаційний журнал. Це займає мені купу часу. Це займає мені купу часу, бо я розучилася користуватися комп’ютером і тому, що там до біса багато інформації.

Ми здолали більшу відстань, ніж я собі могла уявити. Ця відстань настільки велика, що для мене це тільки число. Я не здатна охопити його справжнє значення. Проте час – роки – я можу зрозуміти, хоча тільки в загальних рисах. Я сприймаю цей час так, як сприймаю епоху неоліту. Я сприймаю це так, як динозаврів, що колись блукали по Землі. Але всі динозаври вимерли. Їх немає. Людства теж вже, мабуть, немає. А я досі тут.

Перевіряю навігаційні карти й бачу, куди хоче летіти комп’ютер, але я така змучена. Пілігрим ніколи не змучується. Якщо йому задати правильний напрямок то з часом, він може долетіти до кінця всесвіту, дрейфуючи темний і холодний, зі швидкістю падіння молота.

Я думаю про кригу – спогад, про який я забула, про те, що відчуваєш, коли замерзаєш і вмираєш. Я хочу про це пам’ятати. І ось що я роблю. Я змінюю курс.

Я думаю про свою душу і про кінець всесвіту, про великий вибух, який міняється місцями з великим стисканням. Коли припинить своє існування вся матерія і енергія. І коли душа покидає тіло? Чи вона якимось чином знає, що ти вже ніколи не прокинешся? Бо під час кріосну, ми всі мертві, й тільки прокинувшись, скасовуємо смерть.

Комп’ютер двічі змушує мене перевірити курс. Час подорожі до місця призначення довший, ніж вік всесвіту. Глибокий космос – дуже довга ніч, тому я визначила курс, який можна описати одним словом “далеко-далеко”.

Я думаю про кінець всього, про судний день, і не знаю, в що вірю. Але в одному я впевнена – цей курс не має кінця. Ніщо не розбудить мене в кінці подорожі, бо ця подорож ніколи не закінчиться.

Я востаннє цілую Джона в чоло і закриваю кришку над його некліпаючими очима. Я натискаю кнопку, чую, як повітря втікає зі свистом.

-- Побачимося на другому боці, -- кажу я.

Лише одна секунда і я остання жива людина в цілому всесвіті. Я дивлюся на труну, і на краю свідомості спливає думка. Я хочу записати її, поки вона не втекла, але знаю, що це не має значення. Має значення тільки те, що я помилялася. Раптово я в цьому впевнена, хоча й не пам’ятаю чому.