Читать «Смертонавти» онлайн - страница 2

-- Привіт, Джоне, -- кажу я.

Але Джон тільки дивиться порожнім поглядом, тупий і німий.

-- Як ми сюди потрапили? – питаю я і мене раптово охоплює сум. Це не відбувається насправді. Це не може бути правда.

Його обличчя повертається на звук мого голосу. Це тільки рефлекс. Я торкаюся його голови. Він мовчить і посміхається посмішкою дебіла – його очі позбавлені інтелігенції, в них така ж порожнеча, як за склом ілюмінатора.

-- Я кохаю тебе, Джоне, -- кажу я і питаю себе, скільки вже часу минуло.

--*--

Ми називаємо це малою смертю. В жодному випадку не сном. Ніхто не називає це сном. Принаймні з тих, хто пройшов через це. Тому що коли ти спиш – ти дихаєш; твоє серце б’ється; твоя ендокринна система продовжує працювати – ти продовжуєш старіти. Уві сні тобі сняться сни.

В кріосні снів немає. Немає синхронізації. Нічого. Як в глибокому космосі. Це стан, який клінічно нічим не відрізняється від смерті. Єдина різниця – ти прокидаєшся.

Я часто задумуюся, що трапиться, якщо ти помреш у кріосні. На початку подорожі я не була віруючою, але тут, серед зірок, релігія знайшла мене. Я питаю себе, чи це не ознака пошкодження мозку.

Спочатку це трапилося з Мендозою. Вона розморозилася, як і всі ми; тільки мертвою. Кілька тижнів того робочого циклу я не могла заснути, розмірковуючи коли саме вона померла. Той стрибок був довгим – довшим, ніж будь-який з тих, що ми планували чи здійснювали до того. Моїм обов’язком, як лікаря місії, було заповнити свідоцтво про смерть у судовому журналі – і мені здавалося неправильним не знати, не мати змоги внести, принаймні, в якому, курва, тисячолітті вона померла.

Але під час кріосну ми всі мертві, і тільки пробудження змінює це. Так ми себе переконуємо. І всі ми Лазарі, кожен з нас, кожного разу, поки в одну мить, раптово не перестаємо ним бути. Як Мендоза. Тож я заповнила свідоцтво про смерть з датою, коли почався стрибок.

-- Вона мертва вже тисячі років, -- сказала я заплаканому Луїсу.

Він підвів погляд на мене.

-- Так не мало бути.

-- Вона померла, коли в неї зупинилося серце, як тільки її заморозило.

Він поглянув на її тіло. Доторкнувся щоки. Один, потемнілий від води локон прилип до обличчя.

-- Вона стільки пережила.

Я подумала про свій червоний саронг, про батька.

-- Мендоза померла вже давно, -- сказала я. – Просто ти тільки зараз довідався про це.

-- Ти в це віриш? – запитав він.

-- На це питання тобі доведеться відповісти собі самому, -- сказала я. – Про всіх, кого ми залишили дома.

--*--

Мене найбільше діставав сміх Мендози. Те, як вона сміялася в найменш відповідний час, немов була божевільною. Ми були однолітками, мали по двадцять шість років. Вона була одного зі мною росту, і така ж гарненька, хоча Джон заперечував це, навіть після того, як переспав з нею.