Читать «Сліпий музикант» онлайн - страница 64

VII

Якось, увійшовши до вітальні, Максим застав там Евеліну й Петра. Дівчина здавалася збентеженою. Обличчя юнака було похмуре. Здавалось, розшукувати нові причини страждання та мучити ними себе й інших стало для нього ніби потребою.

— Ось він питає,— сказала Евеліна Максимові,— що може означати вислів «красний дзвін»? Я не можу йому пояснити.

— В чім річ? — спитав Максим коротко, звертаючись до Петра.

Той знизав плечима:

— Нічого особливого. Але якщо у звуків є кольори, і я їх не бачу, то, значить, навіть звуки не доступні мені в усій повноті.

— Дурниці й дитинність, — відповів Максим різко. — І ти сам добре знаєш, що це неправда. Звуки доступні тобі повніше, ніж нам.

— Але що ж значить цей вислів?.. Адже ж мусить він означати щось?

Максим задумався.

— Це просто порівняння, — сказав він. — Тим що і звук, і світло, по суті, зводяться до руху, то в них має бути багато спільних властивостей.

— Які ж тут розуміються властивості? — уперто допитувався сліпий. — «Красний» дзвін… який він саме?

Максим задумався.

Йому спало на думку пояснення, яке зводиться до відносних цифр коливань, але він знав, що юнакові потрібне не це. Та й той, хто перший застосував світловий епітет до звуку, напевне не знав фізики, а тимчасом уловив якусь схожість. В чому ж вона?

В умі старого зародилось деяке уявлення.

— Стривай, — сказав він. — Не знаю, правда, чи вдасться мені пояснити тобі як слід… Що таке красний дзвін, ти можеш знати не згірш за мене: ти чув його не раз по містах, у великі свята, тільки в нашому краї нема цього вислову…

— Так, так, стривай, — сказав Петро, хутко відкриваючи піаніно.

Він ударив своєю вмілою рукою по клавішах, наслідуючи святковий благовіст в усі дзвони. Ілюзія була повна. Акорд з кількох невисоких тонів становив ніби глибше тло, а на ньому вирізнялись, стрибаючи й коливаючись, вищі ноти, більш рухливі й яскраві. Загалом це було саме те високе й збуджено-радісне гудіння, яке заповнює собою святкове повітря.

— Ага, — сказав Максим, — це дуже схоже, і ми, з відкритими очима, не зуміли б засвоїти цього краще, ніж ти. От, бачиш… коли я дивлюся на велику червону поверхню, вона справляє на моє око таке саме неспокійне враження чогось прутко-хвилюючого. Здається, ніби ця червоність змінюється: лишаючи під собою більш глибоке, темне тло, вона подекуди вирізняється більш ясними змахами, які швидко спливають угору і так само швидко спадають хвилями, що дуже діють на око, — принаймні на моє око.

— Це правда, правда! — живо сказала Евеліна. — Я почуваю те ж саме і не можу довго дивитися на червону сукняну скатертину…

— Так само, як дехто не зносить святкового дзвону. Мабуть, що моє порівняння й правильне, і мені навіть спадає на думку дальше зіставлення: є ще «малиновий» дзвін, як і малиновий колір. Обидва вони дуже близькі до червоного, але тільки глибші, рівніші й м'якші. Коли дзвінок довго був у вжитку, то він, як кажуть любителі, видзвонюється. В його звуку зникають нерівності, які ріжуть вухо, і от тоді дзвін цей звуть малиновим. Того ж таки ефекту досягають умілим добором кількох підголосків.