Читать «Сліпий музикант» онлайн - страница 62

Раніше він тільки почував тупе душевне страждання, але воно відкладалося в душі неясно, тривожило невиразно, як ниючий зубний біль, на який ми ще не звертаємо уваги.

Зустріч із сліпим дзвонарем надала цьому болю гостроти усвідомленого страждання.

Він її покохав і хотів її бачити!

Так минали дні за днями в притихлій і занесеній снігом садибі.

Часом, коли хвилини щастя вставали перед ним, живі й яскраві, Петро трохи пожвавлювався, і обличчя його прояснювалось. Але це бувало ненадовго, а згодом навіть ці ясні хвилини набрали якогось неспокійного характеру: здавалося, сліпий боявся, що вони відлетять і ніколи вже не вернуться. Це робило його поводження нерівним: хвилини поривчастої ніжності й сильного нервового збудження змінювалися днями пригніченого, безпросвітного суму. В темній вітальні вечорами рояль плакала і надривалась глибоким і болісним смутком, і кожен її звук озивався болем в серці Ганни Михайлівни. Нарешті найгірші її побоювання справдились: до юнака вернулися тривожні сни його дитинства.

Одного ранку Ганна Михайлівна ввійшла до кімнати сина. Він ще спав, але його сон був якийсь дивно тривожний: очі напіврозплющились і тьмяно дивилися з-під трохи піднятих повік, обличчя було бліде, і на ньому видно було вираз неспокою.

Мати зупинилась, озираючи сина уважним поглядом, силкуючись виявити причину дивної тривоги. Та вона бачила тільки, що ця тривога все зростає, і на обличчі сплячого позначається все ясніше вираз напруженого зусилля.

Враз їй причувся над постіллю якийсь ледве помітний рух. Яскравий промінь сліпучого зимового сонця, що вдаряв у стіну над самим узголов'ям, ніби здригнувся і злегка ковзнув униз. Ще й ще… ясна смужка тихо прокрадалася до напіврозплющених очей, і в міру її наближення неспокій сплячого все зростав.

Ганна Михайлівна стояла нерухомо, в стані, близькому до кошмару, і не могла відірвати зляканого погляду від вогненної смуги, що, здавалося їй, легкими, але все ж помітними поштовхами все ближче насувається до обличчя її сина. І це обличчя все більше блідло, витягалося, застигало у виразі важкого зусилля. Ось жовтуватий відсвіт заграв у волоссі, засвітився на лобі юнака. Мати вся подалася вперед в інстинктивному пориванні захистити його, але ноги її не рухались, наче в справжньому кошмарі. Тимчасом повіки його зовсім підвелись, в нерухомих зіницях заяскріло проміння, і голова помітно відділилась від подушки назустріч світлу. Щось ніби усмішка чи плач пробігло судорожним спалахом по губах, і все обличчя знову застигло в нерухомому пориві.

Нарешті мати перемогла нерухомість, що скувала її члени, і, підійшовши до постелі, поклала руку на голову сина. Він здригнувся й прокинувсь.

— Ти, мамо? — спитав він.

— Так, це я.

Він підвівся. Здавалося, важкий туман повивав його свідомість. Але через хвилину він сказав:

— Я знову бачив сон… Я тепер часто бачу сни, але… нічого не пам'ятаю…

VI

Безпросвітний смуток змінювався в настрої юнака дразливою нервовістю, і разом з тим зростала дивовижна тонкість його відчуттів. Слух його надзвичайно загострився; світло він відчував усім своїм організмом, і це було помітно навіть уночі: він міг відрізнити місячні ночі від темних і нерідко довго ходив по двору, коли всі в домі спали, мовчазний і сумний, віддаючись дивному впливу мрійного й фантастичного місячного світла. При цьому його бліде обличчя завжди поверталося за вогненною кулею, що пливла по синьому небу, і очі відбивали іскристий відсвіт холодного проміння.