Читать «Сліпий музикант» онлайн - страница 66

— Так, я почуваю, мовби щось бентежить душу…

— Це правда. Ми ждемо, коли з-за хмар прогляне знову ця глибока синява. Гроза минеться, а небо над нею залишиться все те саме; ми це знаємо і тому спокійно переживаємо грозу. Так от, небо синє… Море теж синє, коли спокійне. у твоєї матері сині очі, у Евеліни теж.

— Як небо… — сказав сліпий з ніжністю, що раптом пробудилася в ньому.

— Так. Блакитні очі вважаються ознакою ясної душі. Тепер я скажу тобі про зелений колір. Земля сама по собі чорна, чорні або сірі стовбури дерев навесні; але як тільки тепле і ясне проміння розігріє темпі поверхні, з них лізуть угору зелена трава, зелене листя. Для зелені потрібні світло й тепло, та тільки не занадто багато тепла й світла. Тому зелень така приємна для ока. Зелень — це ніби тепло в суміші з вогкою прохолодою: вона будить уявлення про спокійну задоволеність, здоров'я, але не про пристрасть і не про те, що люди називають щастям… Зрозумів ти?

— Н-ні… не ясно… та все ж, будь ласка, кажи далі.

— Ну, що ж робити!.. Слухай далі. Коли літо розгоряється все жаркіше, зелень мовби знемагає від надміру життєвої сили, листя в знемозі опускається вниз, і, якщо сонячна спека не зменшується вогкою прохолодою дощу, зелень може зовсім зблякнути. Зате на осінь, серед втомленого листя наливається й червоніє плід. Плід червоніший на тому боці, де більше світла; в ньому ніби зосереджена вся сила життя, вся пристрасть рослинної природи. Ти бачиш, що червоний колір і тут — колір пристрасті, і він є її символ. Це колір захвату, гріха, люті, гніву й помсти. Народні маси під час заколотів шукають виразу загального почуття в червоному прапорі, що має над ними, як полум'я… Але ж ти знов не розумієш?

— Все одно, говори!

— Настає пізня осінь. Плід обважнів; він зривається й падає на землю… Він умирає, але в ньому живе насіння, а в цьому насінні живе в «можливості» і вся майбутня рослина, з її майбутнім розкішним листям і з її новим плодом. Насіння падає на землю; а над землею низько підіймається вже холодне сонце, біжить холодний вітер, мчать холодні хмари… Не тільки пристрасть, а й саме життя завмирає тихо, непомітно… Земля все більше проступає з-під зелені своєю чорнотою, в небі панують холодні тони… І ось настає день, коли на цю присмирнілу й притихлу, ніби овдовілу землю падають мільйони сніжинок, і вся вона стає рівною, одноколірною й білою… Білий колір — це колір холодного снігу, колір найвищих хмар, які пливуть в недосяжному холоді піднебесних висот, — колір величавих і безплідних гірських верховин… Це — емблема безстрастності й холодної, високої святості, емблема майбутнього безплотного життя. Щождо чорного кольору…

— Знаю, — перебив сліпий. — Це — немає звуків, немає рухів… ніч…

— Так, і тому це — емблема суму й смерті…

Петро здригнувся і сказав глухо:

— Ти сам сказав: смерті. А для мене ж усе чорне… завжди і скрізь чорне!

— Неправда, — різко відповів Максим, — для тебе існують звуки, тепло, рух… тебе оточує любов… Багато хто віддав би світло очей за те, чим ти нехтуєш, як безумець… Але ти надто егоїстично носишся з своїм горем…