Читать «Сліпий музикант» онлайн - страница 65

Володимир Короленко

Під руками Петра піаніно задзвеніло змахами поштових дзвінків.

— Ні,— сказав Максим. — Я б сказав, що це надто червоно…

— А, пам'ятаю!

І інструмент задзвенів рівніше. Почавшись високо, жваво й яскраво, звуки ставали все глибшими й м'якшими. Так дзвонить набір дзвінків під дугою руської тройки, яка зникає по курному шляху у вечірню безвісну далину, тихо, рівно, без гучних змахів, усе тишхе й тихше, доки останні ноти не замруть у мовчанні спокійних полів.

— От-от! — сказав Максим. — Ти зрозумів різницю. Колись — ти був ще дитиною — мати пробувала пояснити тобі звуками кольори.

— Так, я пам'ятаю… Навіщо ти заборонив нам тоді продовжувати? Може, мені пощастило б зрозуміти.

— Ні,— задумано відповів старий, — нічого б не вийшло. А втім, я думаю, що взагалі на певній душевній глибині враження від кольорів і від звуків відкладаються вже, як однорідні. Ми кажемо: він бачить усе в рожевому світлі. Це значить, що людина настроєна радісно. Той же самий настрій можна викликати певним сполученням звуків. Взагалі, звуки й кольори є символи однакових душевних рухів.

Старий закурив свою люльку і уважно подивився на Петра. Сліпий сидів нерухомо і, очевидно, жадібно ловив Максимові слова. «Чи говорити далі?» — подумав старий, але через хвилину почав якось задумано, ніби мимохіть віддаючись дивному напрямові своїх думок:

— Так, так! Чудні думки приходять мені в голову… Випадковість це чи ні, що кров у нас червона. Бачиш… коли в голові твоїй народжується думка, коли ти бачиш свої сни, від яких, прокинувшись, тремтиш і плачеш, коли людина вся спалахкує від пристрасті,— це значить, що кров б'є з серця дужче і приливає червоними струменями до мозку. Ну, і вона в нас червона…

— Червона… гаряча… — сказав юнак вдумливо.

— Так, так, — червона й гаряча. І от червоний колір, як і «червоні» звуки, залишають в нашій душі світло, збудження й уявлення про пристрасть, яку так і називають «гарячою», кипучою, жаркою. Знаменно, що й художники вважають червонуваті тони «гарячими».

Затягшись та оповивши себе клубами диму, Максим казав далі:

— Якщо ти змахнеш рукою над своєю головою, ти окреслиш над нею півколо. Тепер уяви собі, що рука в тебе безконечно довга. Якби ти міг тоді змахнути нею, то окреслив би півколо в безконечному віддаленні. Так само далеко бачимо ми над собою півкулевий звід неба; воно рівне, безконечне й синє… Коли ми бачимо його таким, в душі з'являється відчуття спокою й ясності. А коли небо закриють хмари схвильованими й мутними обрисами, тоді й наша душевна ясність збаламучується невиразним хвилюванням. Ти ж почуваєш, коли наближається грозова хмара…