Читать «Сестри-вампірки 3» онлайн - страница 54

– Привіт! – сказав Мурдо.

Дака усміхнулась у відповідь.

«Ох вже цей божевільний світ», – подумала Сільванія. Тепер Дака воркуватиме з Мурдо, а їй, Сільванії, знову доведеться взяти на себе всю чорну роботу. Вона підбігла до Франца і, схопивши братика на руки, обнюхала його з ніг до голови. Але, коли Сільванія обернулася, перед нею, зловісно посміхаючись, стояла Антаназія. Уріо, як не дивно, теж анітрохи не був збентежений цим вторгненням.

– Щасти тобі, панночко! Boi shnuk! У тебе залишилося рівно 45 секунд, – вимовила Антаназія.

– 45 секунд до чого?

– Коронація правителя Трансільванії може відбутися тільки в певний день. Ми називаємо його Неро Соляріс, – пояснила Антаназія.

У дзеркалі стало видно, як диск сонця поглинає чорна тінь.

– Поспішай, Сільваніє! – вигукнула Дака і потягнула за собою сестру з Францем на руках.

Вони стрімголов побігли довгими коридорами замку. Біля слухового вікна, нервово тупцюючи, на них чекав гер ван Комбаст. Ну де ж пропадають ці близнючки? І що взагалі відбувається? Чому знову почало темніти, якщо до вечора ще далеко? Чи то здається? Чоловік визирнув у слухове вікно, але сонце тут же засліпило його. Тоді Дірк відкрив рюкзак… Термометр, гребінець, комплект запасних шнурків, складаний ніж, столова ложка, дезодорант. Здавалося, він захопив із собою речі на всі випадки життя. Але де ж?.. Ах, ось і вони! Дірк витягнув з рюкзака спеціальні окуляри для спостереження за сонячним затемненням. Начепивши їх, він знову визирнув у вікно і побачив, як місяць затуляє собою сонце.

«Прекрасно!» – подумав Дірк, але тут же згадав, де він, і зрозумів, що нічого прекрасного в тому, що відбувається, немає – навіть навпаки.

– Ні-ні-ні! Забирайся геть, місяцю!

Та ще нікому не вдавалося зупинити сонячне затемнення. Місяць невблаганно рухався, дедалі більше затуляючи собою сонце і поглинаючи сонячне світло. Але ж без світла, розумів Дірк, плану Сільванії не судилося здійснитися.

– Ні-ні-ні-ні-ні! Що за неподобство! Зараз – опівдні! Опівдні повинно світити сонце, і місяцеві тут не місце! Згинь, противний місяцю!

Цю ж мить місяць повністю затулив сонце. Чорний замок знову поринув у темряву, яка після променів сонячного світла здавалася в мільйон разів чорнішою. Дірк ван Комбаст прислухався. Ну нарешті! Поблизу почулися кроки. А в темряві коридору з’явилися обриси Даки і Сільванії. На руках у Сільванії лежав Франц.

– Слава Богу! – вигукнув Дірк.

Сестри майже встигли добігти до слухового вікна, але тут перед ними виросла Антаназія. За її спиною стояла варта замку на чолі з дещо засапаним Уріо. Четверо охоронців оточили Сільванію і Даку, двоє інших схопили мисливця за вампірами.

– Розумно, дуже розумно, – сказала Антаназія. – Ваш план мав спрацювати. Але цього дня – Неро Соляріс. – Вона зло розсміялася. – Час, коли ніч перемагає день, а темрява поглинає світло.

– Це називається сонячним затемненням, – зауважив Дірк ван Комбаст.

– Саме так, – кивнула Антаназія. Її трохи дратував цей розумник. – Можна і так сказати. Раз на 375 років настає доба, коли рівно опівдні Чорний замок занурюється в темряву. Мало хто знає про це. І ви, на ваш жаль, не з-поміж них.